Валентинка

                                                        Розділ перший

От ненавиджу я людей і все тут! Люто й несамовито! Абсолютно та беззастережно!..
Та що там казати, якщо вони й самі себе добряче так — ненавидять, ще споконвіку, відколи тільки прийшли в цей благодатний, бляха, світ.
 Взяти хоча б релігію. Адже всі істинно (і не дуже), віруючі, всередині душі розуміють, що Творець насправді — один. Просто люди настільки недосконалі, що довелося кожній материковій групі втовкмачувати основи буття у якомусь своєму специфічному форматі обумовленому зовнішнім фактором, та сформованими етнічними традиціями, який вони могли більш-менш вільно сприймати. 
 А в результаті: мусульмани тепер ненавидять католиків та православних, ті в свою чергу з зверхністю поглядають на дивні ритуали буддистів та індуїстів. Я вже не кажу про численні відгалуження типу п’ятидесятників, армію Свідків Ієгови та іншу братію, що вважають саме їх віру істинною й незаперечною. Але всі вони разом, в гордині та самовпевненості своїй, забувають, що та сама Гординя і є одним із семи смертних гріхів, що зводить всі їх потуги нанівець. Та чудні все одно при цьому свято вірять, що при такому розкладі, обов’язково потраплять в рай. Наївні.
 Одні лиш шамани та кришнаїти нічим на паряться. Одягаються в дивакуватий одяг та калатають в свої бубни та барабани.

 А хто я сам такий, і чого так дико суджу про людство та ненавиджу його?.. 
Насправді я той, хто не повинен був з’явитися на цей світ… Химерна істота, викидень в людській подобі, результат нечестивого зв’язку між пекельним виродком, що якимось чином вирвався на наш пласт буття, і зґвалтованою ним істотою світла, що в необережності своїй посміла протистояти безумній потворі.
 Мене знайшла моя бабуся на лісовій околиці, де на добрий десяток метрів навкруги, все живе: листя, трава та дерева — було випалене та спотворене пекельним полум’ям.
  І хоч навкруги вогонь згас, та все ж залишився невеличкий вогник — в моїй душі, що й понині жевріє лютою ненавистю, успадкованою від проклятого предка, який проніс її з прадавніх часів. 

 Ось так-от, діло було! Принаймні стара мені таке розповідала, коли я дістався більш свідомого віку. Правда, й досі не розумію, навіщо малій дитині таке патякати… Та мабуть, у бабці вже тоді клепки в голові не вистачало, хоча насправді по життю, вона була ще тією старою пройдисвіткою… Але почнемо, спочатку.
 Жили ми з нею в двокімнатній квартирі на першому поверсі, багатоповерхового будинку, в одному з численних житлових районів багатомільйонного міста. Обидві кімнати були захаращені настільки древніми меблями та різним таким же віковим мотлохом що, зайшовши всередину, здавалося, ніби потрапив в іншу епоху, і зараз із сусідньої кімнати зненацька вискочить чудернацький менестрель, та почне наспівувати свої допотопні балади, бренькаючи на масивній лютні. Напевне, таке облаштування кімнат моїй бабусі, було потрібне для антуражу, адже загалом, у дійсності, вона була спадковою віщункою та неабиякою провидицею, що володіла майже всіма видами знахарського мистецтва — від карт Таро до викачування яйцем. Хоча як на мене, усе це було суцільним великим розводняком місцевого масштабу, за який можна було схопити термін за шахрайство. Але позаяк такий вид заробітку давав їй суттєву надбавку до пенсії, то я цим і не переймався.
 Тим більше що з того заробітку, не мала частина перепадала і на мою долю, дозволяючи скуповувати величезну купу різноманітних іграшок, аби я сидів собі тихенько в сусідній кімнаті і не заважав «шаманити» та розводити недоумкуватих людей на бабло. Адже мене, після кількох невдалих спроб, прилаштувати в дитячий садок, майже скрізь відмовилися брати до себе. І на це, звісно, була своя поважна причина. Тому шо, моя нетерпимість до суспільства почала проявлятися ще з дитячого віку.
Тільки-но я опинявся серед численної дітвори, як мені зносило дах. Після цього, не задумуючись про наслідки, починав лупцювати всіх підряд, або з істерикою забирав їх іграшки й навіть плювався в кашу сусідові, якому не пощастило за обідом опинитися зі мною за одним столом. А якщо, якась вихователька чи нянечка намагалися мене зупинити чи заспокоїти, то не раз бігли з плачем до завідувачки або з вкушеним пальцем, або з подряпаним обличчям. Коротше, з погляду звичайного пересічного — ще тим гівнюком був. Після четвертого такого випадку бабуся, зітхнувши, забрала мене додому, і більше аж до першого класу, не намагалася кудись віддавати. Її щастя, а то я після таких своїх пригод, був рішуче налаштований, як тільки досягну повноліття, здати стару в будинок для літніх людей. Хоча як не дивно, за всі ті роки, що я прожив із нею, вона ні разу не те що не вдарила, а й навіть не накричала на мене. Хоча за те, що я інколи витворяв, інша людина давним-давно здала б мене у дитячий будинок, або взагалі потиху притопила в найближчому ставку.
 Не знаю, з чим це було пов’язано: може, через те, що вона ще малими поховала своїх трьох дітей, а за ними й чоловіка, а може, ще через щось. Та жилося мені з нею досить непогано і навіть подекуди дуже навіть добре.
 Коли мені іноді набридало гратися в іграшки, я всідався біля дверей у сусідню кімнату і брався наслухати, про що ж таке цікаве шепочуться різномасті жіночки з моєю бабусею. І відтоді, твердо затямив своїм дитячим розумом, що більшості жінок, якщо вони, звісно, не заміжні і більш-менш щасливі у шлюбі, — усім без винятку, потрібне невідкладне медико-психіатричне втручання.
 От, скажімо, навіщо тобі, дурепі, одружений чоловік, у якого двоє майже дорослих дітей і він доволі щасливий сім’янин? Що, на ньому світ клином зійшовся, чи навколо більше вільних дядьків немає?
Або приходить одна і починає голосити на весь білий світ, щоб бабця за будь-яку ціну повернула тій, її єдиного та любого, що забухав та пішов гуляти по бабах, а перед цим ще й добряче віддухопелив сердешну. Пішов — і пес із ним! Живи собі тихо-мирно сама чи, в крайньому разі, знайди когось нормального. Так ні! Тільки цей і ніхто інший, адже це її перше і останнє кохання. Краще б ціаніду такому підсипала, або випросила в бабці якоїсь більш нейтральної отрути, що швидко розчиняється в крові і її зовсім неможливо виявити при експертизі. Хоча, незважаючи на те, якою б моя бабця не була шахрайкою, та за справи, що були пов’язані з вбивством чи з навмисним спричиненням якоїсь тілесної шкоди, принципово не бралася. Від слова — зовсім. А такі пропозиції їй надхлдили не раз. Своїми вухами чув.
 Хоча, можливо, не такою вже й шахрайкою вона була. Адже на брак клієнтів скаржитися їй не доводилося. Народ пер немов навіжений, до істерики  потребуючи її послуг. А одного разу приперлася навіть сусідка по сходовій клітці та попрохала якого зілля аби її чоловік — місцевий алкаш, дядя Коля — кинув нарешті пити. Бабця послухала сусідку і дала тій мензурку з якимось густим тягучим напоєм та докладною настановою, що і як із тим зіллям робити.
 Через два дні в наші двері почав гепати збожеволілий дядя Коля, репетуючи, аби стара відьма повернула йому все як було. І поки бабця тремтячими руками намагалася викликати по телефону поліцію. Шестирічний я, відчинив знавіснілому алкашу двері і штрикнув його в стегно гострою викруткою, загнавши інструмент по саме руків’я. Дядько заверещав немов «різаний», гепнувся на землю і, тримаючись за пошкоджену кінцівку, почав качатися по підлозі, заливаючи все своєю кров’ю. Ну а я, побажав йому гарного дня, як вчила мене моя бабця, аби був ввічливим з дорослими, і зачинив двері.
 Звичайно ж, на таке збіглися майже всі сусіди, приїхав наряд поліції та швидка. Але для нас з бабусею все якось обійшлося тихо-мирно. Звичайно, після того як вона потай вручила якомусь менту при погонах пухкенький конвертик із чимось. Це я теж бачив і «намотав на вус». Ну а дядя Коля, після того випадку, навіть дивитись в бік алкоголю перестав, правда, як і в бік нашої квартири. Зате на роботі він дістав підвищення, купив автомобіль і вперше за все життя звозив нашу сусідку на море.
 А от мені, несподівано, довелося таки тимчасово покидати рідні бабусині пенати, та взятися ходити до школи — в перший клас.
 Звісно ж, там я почав виробляти те, що і в дитячому садку — лупцювати всіх підряд. Поки не нарвався на старшокласників, які віддухопелили мене так, що я заледве дійшов додому. Оговтавшись, зрозумів одну істину. Щоб ненавидіти людей, — потрібно як мінімум бути сильнішим від більшості з них і свою ненависть не показувати так явно, а до пори до часу приховувати та маскувати, якщо не під привітність то хоча б під нейтральні емоції.
 Ну а для початку попросив бабцю записати мене одразу в дві секції — плавання і боксу. А ще від цього дня щодня за будь-якої погоди заходився робити зарядку.