Фінал

– Валентина? Тебе звуть Валентина? – роблю здивований вираз обличчя.

– Ти диви ... Вгадав. – в погляді стільки зневаги ... – Невже розумний? Чи це так сміття впливає ...

– Та начебто не дурень. ... Дякую за допомогу. – Відпускаю руку дівчини і вилажу з бака. – Неочікувано ... – роздивляюсь "халепу", до якої послали мене. В житі вона набагато гарніша, ніж на фото у справі.

– Що саме? Те, що вам допомогли? Чи те, що ви тут опинилися? – каже таким чином, ніби робить мені послугу розмовляючи.

– І те, і інше. Ви зовсім не схожі на янгола. Скоріше на дику кішку.

– То може треба менше перехиляти чарки, щоб нічого подібного не ввижалося і щоб не опинитися в смітті? – В кожному слові отрута.

І не дивно, що вона і досі без пари. Її ж неможливо витримати. Сказала всього кілька речень, а я вже готовий її ...

Так... Стоп ... Жодних емоцій. Це моя робота і я маю її виконати на відмінно. Треба лише знайти якогось "бідолаху" і вмовити його, що це та сама ... 
Завдання звісно важке, але ж не неможливе.

– Я не п'ю на роботі. Тож з ваша фантазія вас вводить в оману.

– Мене це не стосується і не цікавить. До побачення. – "мала отрута" розвертається і йде. Кожен крок чіткий і впевнений настільки, що аж хвиля довгого густого волосся гойдається в різні сторони.

– Зачекайте, може я вас ... кавою пригощу. – Спочатку кажу, а вже потім замислююсь, чи є в мене гроші. Хоча ... Засовую руку в кишеню. 
Гроші є. ... Підготувалися. Дивлюся вгору. ... Звісно, це тобі не рай. Тут без грошей нічого не робиться.

– Зачекайте. – Повторюю знову, бо ця "зараза" навіть не зупинилась і йде собі далі. А мені ж не можна її полишати. Де ж її потім знайду?

Підбігаю до Валентини. Хапаю за руку, а мене немов струмом б'є. І ніби цього мало, вона ще й ляпаса мені врізає.

– Ти чого? Геть здуріла? Дика чи ненормальна? Мало того, що струмом б'єшся, так ще й руки розпускаєш?!

– І те і інше ... – шипить, мов змія. – Та більше ненормальна ніж дика. Тож не раджу підходити.

– Воно й зрозуміло. Бо лише ... така, тікатиме від чоловіка, який пропонує всього навсього випити кави. – Намагаюсь зачепити її.

– Яка це "така"? – в очах блискавки, яким зараз вб'є.

– Чоловіконенависниця. – нахиляюсь до неї майже впритул і повільно вимовляю.

Спрацьовує. Рибка потрапила на гачок. Лишилось зачекати, щоб глибше проковтнула наживку і все, можна підсікати.

– Йолоп. – Шепоче тихо, а в очах і сліду від блискавок не лишилося. Очі бігають розгублено. Дихає важко.

Та це все дуже швидко зникає. Валя бере себе в руки за мить . І ось, знову переді мною стоїть льодяна глиба.

– Я спізнююсь.– цілить крізь зуби.

– На побачення?! – посміхаюсь граючи бровами.

– В крамницю. Мені необхідно все підготувати до корпоративну до дня закоханих. Тож свої вигадки, як і каву, лиши собі. – дівчина в сказі,

– Що за нотки роздратування в голосі? Це ж свято закоханих. Чи ... Тобі це свято чимось не вгодило?

– Я його ненавиджу.

– От і добре. – відходжу нарешті від неї. – Отже ти не дарма мене "врятувала".

– Ти там часом головою не вдарився? – підозріло дивиться на мене.

– Прошу любити і жалувати. – роблю реверанс. – Купідон у всій своїй красі. Але для тебе, як і для моїх друзів, просто Куп.

– І що з того?

– А те, що я тобі можу допомогти. Моя контора якраз займається підготовкою до таких свят. – Кажу, як є, навіть вигадувати не приходиться. – А наразі я вільний.

– Обійдуся. – Ох, і вперта ...

– Тобто в тебе все готово, бо ти просто ас у цій справі. А поспішаєш ти тому, що лишилося забрати лише кульки, які треба встигнути розвішати до вечора. Правильно? ... Що ж ... Тоді бувай. Не смію затримувати. – розвертаюся і йду. Не знаю куди, але знаю, що це спрацює і вона піде за мною. Самовпевнений? Ні. Найкращій у своїй справі! А вона та, хто в цьому нічого не тямить, не хоче тямити і у відчаї.

– Зачекай ... – звертається до мене, а я продовжую йти. – Та зачекай ти!!  – знову кричить і вже стрімголов йде за мною.

Я ж казав. Єх, Валентина, Валентина, не такий вже ти й міцний горішок ...

– Слухаю. – Завмираю на місці і посміхаюсь.

– А можна без цієї самовдоволеної посмішки? – пересилює саму себе.

– Можна звичайно. Особливо для такої панночки. ... Отже приймаєш мою допомогу в якості вдячності? – ну, не можна ж геть ламати дівчину. Тим паче таку ... гарну.

– Доведеться. Вибору немає. Корпоротив через три години. А в мене крім кульок і спиртного з їжею нічого.  

– Що, прям жодної ідеї?

– Ти зібрався допомогти чи знущатися? – сердиться.

Цікаво, вона взагалі вміє посміхатися?

– Все, все. – піднімаю руки вгору. – Пішли. – Не дивлячись на неї, підхоплюю її під руку і тягну за собою.
Впевнений, що це її спантеличило, але ж мені цього і треба.

Дві години пролітають досить непомітно. Хоча я гадав, що це буде найбільший біль для моєї голови.

Ми пройшлися по декільком крамничкам, шляху до яких я не знав, але ноги ніби самі туди вели. Скупили все, що вважав за потрібне для оформлення свята і самих працівників.
Валентина жодного разу не посперечалася зі мною, як не дивно. Лише погоджувалася. А іноді, навіть входила в азарт і сама вигадувала таке, що здавалося, що в голові цієї дівчини якийсь генератор ідей, який вона вміло приховує.

І ось ми вже роздивляємося вдвох те, що вийшло.

Офіс прикрашений кульками у вигляді сердець, які наповнені гелієм і тепер "підперають" стелю, а їхні червоні стрічки весело бовтаються.  Біля них, де-не-де, літають маленькі голі чоловічки. Ну, без них ніяк. Купідони ж ... Хоч і не схожі з нами.

Поруч однієї зі стін встановлена фотозона з маленьких сердечок, білого стільця на якому сидить пухнастий ведмідь і також тримає серце і букету червоних троянд.

Стіл для смаколиків прикрашений у червоно – білий колір. Напої гарно розставлені разом із закусками. В невеличкій червоній коробці лежить фотобутафорія. Впевнений, що коли всі добряче піднімуть свій градус, а мозок відпустить тіло для розваг, вони знадобляться.