Купідон

–Купідоне, триста сорок сім, зайдіть в небесну канцелярію. – чую сповіщення саме тоді, коли вирішив трохи відпочити.

Лишаю своїх "побратимів" в небесному кафе і по хмарах рушаю в потрібному напрямку. Ні, не лечу, а саме рушаю. По хмарах, в яких прокладені доріжки, які люди не можуть побачити, а ми не можемо з них впасти. Щось на шквал земного тяжіння, тільки тут воно небесне.

Так, так. Ви все вірно зрозуміли. Я – Купідон. Точніше один з тих, кого називають Купідонами. Ті самі чоловічки, які допомагають закоханим поєднатися.

Ні. В нас немає крил. То все брехня. І про крила, і про маленьких кумедних оголених дітлахів з луком і стрілами. То все вигадка мас-медіа, художників і різних видавництв.

Ми не діти, в нас не блакитні очі ( ну не у всіх), не курчаве золоте волосся.  Ні в кого і нічим Купідони не стріляють. Зброї в нас немає, чарівного піску, чи ще чогось подібного, також. Та найбільше, що тішить особисто мене, це те, що ми вдягнені у звичайний одяг і виглядаємо, як звичайні люди. Тобто не світимо нічим, що повинно бути прикрито. Адже серед моїх колег є як чоловіки, так і жінки.
Тому, навіть не хочу уявляти, як би це неподобство виглядало.

Є й над нами "головнокомандуючий". Хто він? Як виглядає? Ми не знаємо.
З нами спілкується секретар в небесній канцелярії, який і видає наші "справи", а вірніше список тих, хто потребує нашої допомоги, але не знає цього, так само як і факт нашого існування.

В нас завжди багато роботи, а особливо в день Святого Валентина.

Хоча чому цей день назван в честь того священика і досі не розумію. Ну, так, він їх обвінчав, але ж все для цього зробили ми, Купідони.

Це ми декілька місяців в поті і крові зводили ту закохану парочку разом, коли побачили, що їхнє кохання чисте і справжнє. Ми допомогли їм зізнатися один одному і наважитися поєднатися в священному союзі. А славу, як завжди, отримав хтось інший.

Хоча, чого ж я хочу? Ми ж невидимі для людського ока.

Якщо чесно свою роботу я люблю і ніколи не скаржуся на неї, але сьогодні якийсь божевільний день. З самого рання працюю: відшукую закохані пари, посилаю настанови, які вони, люди, називають "думкою, що раптово осяяла їх", підганяю всякими різними способами, натяками і "знаками долі" до найважливішого рішення в їхньому житті – освідчення – весілля. Але такі справи провертаються тільки тринадцятого лютого.

А вже чотирнадцяте число лишається для, як я їх називаю, "сиріт", сердець, які ще не знайшли свою другу половинку. В цей день ми маємо допомогти нашим "сиротам" і підлаштувати зустрічі, які можливо переростуть у велике кохання в майбутньому, але наразі допоможуть провести час у романтичній атмосфері і не відчувати себе ... самотніми.

Іноді трапляється і таке, що з поставленою задачею Купідон не може впоратися. Дякувати головному, в мене ще такого не було. Не знаю, чи то я такий молодець, чи то інші трошки маскують, але біда поки оминала.

Чому біда? Бо якщо таке трапляється, що ти ніяк не можеш посприяти своїй "сироті" і вона лишається сама то все, тебе понижують  у званні і віддають "мертвих".

Хто такі "мертві" спитаєте ви? Я вам відповім. "Мертві" це вічно заклопотані егоїсти, нарциси, які вважають, що їм і діла немає до того кохання – зітхання. Для мене це ... "тухляки", "дохлий номер", вперті "барани". Хоча саме вони дуже важливі для Всесвіту. Такі повинні, як то кажуть, плодитися і розмножуватися, бо людство потребує їхнього продовження і сліду на землі. З такими щоб ти не робив, нічого не вийде. Ну, вибачте, ми не всесильні!

Не всесильні, але з почуттями, які легко образити. Особливо, коли понижують і відправляють на землю працювати. А це я вам скажу ... жахіття!!!

А щоб знову повернули назад, потрібно того "мертв'яка" на комусь одружити чи видати заміж. Не буду повторюватися, що ми цьому несказанно раді і хочемо просто прибити тих впертюхів і, поки вони перебуватимуть у відключці, оформити з кимось їх шлюб.

Але буває і таке, що нічого не допомагає, і тоді Купідон так і лишається на землі. Що з ним там відбувається? Загадка. Хоча ходять слухи, що через деякий час перетворюється на попіл і зникає назавжди. Жахіття чи не так???

Знову повторююсь, але радію, що в мене таких "клієнтів" не було.

Заходжу в небесну канцелярію. Сідаю в крісло. Я п'ятий після ще чотирьох "побратимів", які сидять чомусь насуплені.

– Хлопці, в чому справа? Чого носи повішали? – з посмішкою на обличчі питаю

– А ти чого такий веселий? Невже не боїшся? – якось дивно питає другий у черзі.

– Чого боятися? Все, як завжди. Свято, метушня, а через день все пройде і можна буде трохи розслабитися і працювати у звичному режимі

– Ну-ну, оптимістично налаштований ти наш ... Подивимося, якої ти заспіваєш, як вийдеш звідти. – каже перший.

– Та, що з вами таке? Що за настрій? Ви можете пояснити все до пуття?– починаю нервувати, адже і досі не розумію в чому справа.

Я ніколи раніше не бачив "гонців кохання" у такому стані. І що саме послужило причиною цього не можу і уявити, хоча одна думка таки починає кружляти в голові, як назойлива муха, але вона мені геть не подобається. Тай не може це статися зі мною ...

– Чому ви це робити зі мною? – роздратованно питаю секретаря, яка щойно повідомила мені найгіршу новину за всі роки моєї праці тут.

– Це наказ ... – її брови і очі роблять стрибок вгору. – згори. Цього року все буде інакше. Ну, не все звісно ... Зміни внесені лише на чотирнадцяте лютого. – каже так, ніби розповідає про якусь дрібничку.

– Але це нікуди не годиться!!! – переходжу на крик. – В нашому контракті, умови якого я, доречі виконую відмінно, про такий форс-мажор не йшлося. – Намагаюсь тиснути усіма способами на цю бескомпромісну тітку, яку всі трохи ... побоюються. Проте зараз це питання не на життя, а на смерть.

– В якому контракті? – приспускає свої червоні окуляри овальної форми загострені в верхньому куті і дивиться на мене, як на предмет знущання. – Ти про цей папірець? – виставляє руку, в якій разом з димом з'являється мій контракт.