Валентина потрібно заслужити

Цього святкового дня сніг аж надто активно атакував столицю Лірона своєю незмінною армією. Пухкі, не сніжинки, а цілі їхні скупчення, рясно летіли з неба, заліпляючи собою все, до чого торкалися. І то з самого ранку – прокинешся, зирк у вікно, а там – біло! І лише коли спросоння протреш очі, які ще й засльозилися від світла, зможеш розгледіти якихось жителів Софоса, що сновигають казковими вулицями. Так-так, усілякі парочки почнуть з'являтися лише ввечері. Я не дуже розуміла чому, але з певних причин вони любили саме цей час доби. Можливо, це пов'язано з ніччю і тим, які легенди люблять складати про її магічність, та ще у святковий день?

Відійшовши від невеличкого вікна, я солодко потягнулася і трохи невдоволеним поглядом оглянула спальню. Знову сама прокинулася. Останні кілька днів таке кожного ранку. Ех, напевно, Амаліель ще досі не усвідомлює, що саме він є запорукою мого хорошого настрою. І коли я оговтуюся від сну, а його нема, то ходжу потім насуплена й похмура весь час. Та й ці дні він приходить додому пізно і зразу ж спати лягає, не встигаємо навіть ні про що поговорити. А коли патрулюю місто, то теж не можу з ним перетнутися – вічно справи якісь має то з королем, то з Егоном. Здається іноді, що хтось навмисно таке підлаштовує!

Звичайно, я б могла не сприймати це так емоційно, розуміючи, що в коханого ті самі справи важливі і інакше вчиняти він не може... Але дівоча душа ласа на таке ображатися.
Сподівалася, що хоч при святі чорнявий буде вільним, як і більшість звичайних громадян. Та що там – для патрульної гвардії Софоса свят не існує! Ні, не подумайте, я люблю свою роботу, просто... Трясця! Невже я все-таки настільки звикла до того, що живу разом з Амалом, що й дня без нього витримати не можу?! Фу, наче героїня якихось дешевих романів, треба це припиняти...

Поки збиратимусь на патрулювання, розкажу вам історію сьогоднішнього свята. Отже, день Валентина почали святкувати давно. Якщо вірити розповідям пані Лейли, з якою я недавно зустрічалася, ще в перше століття після заснування Лірона. Це свято в державі всіх рас відмічають що три роки, в честь кохання якраз третього короля і його обраниці. Завдяки своїй неймовірно сильній любові вони змогли стати вічними і, самі того не бажаючи, започаткувати день закоханих. Звичайно, з минанням століть початкова історія вже обросла всілякими, не факт, що правдивими, додатками, але найперша її версія все ж зачаровує і зворушує.

Кажуть, що одного чарівного зимового вечора Його Величність Валентин Мáллі (судячи з прізвища, вампір) – молодий і чи не найвродливіший із усіх своїх попередників і наступників, залишив стіни палацу, аби прогулятися Софосом і на певний час забути про державні справи. Він іноді любив таке втнути – хвилясте волосся заплітав у неакуратний хвостик, переодягався у непримітний одяг і бродив містом у ролі звичайного жителя. Хлопець був дуже добрим і бажав своєму народові лише найкращого, тож таким чином вважав, що може більше дізнатися про його проблеми. Зазвичай, якщо і говорив у цей час із кимось, його не впізнавали, але й не дізнавалися потім ніколи, з ким мали честь теревенити.І от одного такого разу чорнявий блідолиций красень зустрівся з простою русявою ельфійкою, яка своїми загадковими фіалковими очима захопила його душу у вічний полон. Проте, в її серці кохання запалало не відразу – королю треба було добре постаратися, аби завоювати увагу Алії. Довго вона не оборонялася і врешті здалася перед його залицяннями, також сильно покохавши. Він не розказував їй, ким є насправді, і ім'я назвав несправжнє. Вважав, що так буде для неї безпечніше. Кохання настільки сильно засіло у єстві молодика, що та донька звичайних торговців не покидала його думок ні вдень, ні вночі. Валентин став частіше зникати з палацу, аби тільки побути зі своєю Алією і це не залишилося не поміченим. Ворожі шпигуни, які на той час ще й бунт хотіли влаштувати у столиці, дізналися про витівки очільника Лірона і викрали його обраницю. А тоді показово привели вже після катувань змучену дівчину в палац, шокувавши цим і Його Величність, і її саму. Грубо виказали нещасній всю правду про її коханого, і поставили Валентина перед жорстоким вибором: зректися престолу і повністю втратити пам'ять разом із зором, чи дозволити їм убити найдорожчу серцю. Переказують, що ситуація в ту мить була настільки складною, що король ніяк не міг придумати такий варіант розвитку подій, який би ні тому, ні іншому не дав статися. Його Величність щиро вірив собі, вірив Алії і вірив їхній любові. Вагань у його душі не було і тому останніми словами монарха були: "Мені не потрібна ні велика влада, ні пам'ять, ні зір, аби кохати тебе, люба Аліє. Адже знаю, що яким би я не був, ти нізащо не відвернешся від мене." Ельфійка кричала, благала і плакала, але її ніхто не слухав. Заклинання подіяло на короля миттєво і її тоді ж відпустили. Вона не могла повірити, що хтось колись зможе пожертвувати чимось таким цінним заради неї... Ледве підбігла до непритомного коханого і судомно шепотіла йому щось, сподіваючись, що насправді це все брехня, що сталася похибка... Та, на превеликий жаль, хлопець тепер дівчину і не пам'ятав, і не бачив. В ті доленосні секунди повністю довірив їй своє майбутнє і не помилився з цим рішенням.
Коли Алія вивела чорнявого з палацу, їхнє життя змінилося назавжди. Її любов не згасла, не потонула в океані шкодувань, а лише розгорілася неймовірним, не баченим донині жаром. Валентин хоч не міг угледіти, але відчував кохання русявої дівчини у кожному її слові, у кожному торканні. Бо його душа, на відміну від нього самого, не була сліпою – бачила те безмежне світло, яке випромінювало любляче серце ельфійки і тягнулася до нього тремтячими руками. Те світло допомогло тій втраченій душі віднайти себе і сенс буття, допомогло не загрузнути у відчаї незнання. Завдяки старанням обраниці, минуло зовсім не багато часу, перш ніж вампір призвичаївся до нового життя і зміг знову, з тією ж і навіть набагато більшою силою покохати Алію.
Також, у ту рокову мить монарх довірився не лише ельфійці, а й своїм друзям, своєму народові. Він знав, що захопити трон назавжди узурпаторам не дадуть, і це було ще однією причиною того, чому вибрав життя Алії, а не зір, пам'ять і владу. Жодна віра не підвела – через кілька місяців трон очільника Лірона справді звільнили, але Його Величність не повернули – закляття було незворотнім і ще й кохана колишнього правителя постаралася над тим, аби його не знайшли. Не хотіла, аби жах того дня, або щось подібне могло коли-небудь повторитися. Виїхала з чорнявим зі столиці і на додачу підстригла вампірові волосся, тому у хлопцеві вже точно ніхто не міг впізнати короля. Таким чином благородна кров Валентина Маллі з роками змішалася з простою і тепер ніхто й не здогадується, що може бути далеким нащадком одного з правителів королівства всіх рас. І от жителі, які дізналися про ту драму в житті загубленого монарха (деякі так про нього кажуть), вирішили відзначати раз на три роки свято його величного кохання. Розповідь про це передавали з покоління в покоління, і з ходом часу всі звикли, що в цей день тих, кого люблять, символічно називають Валентинами.