Розділ 3. Сварки, хвости й секрети

На галявині творилось щось неймовірне.
З одного боку — темний хлопець, який щойно зник із гілки, з іншого — руде щось, схоже на клубок листя, шерсті й безкінечної енергії. І все це разом нагадувало чи то суміш, чи то бійку.

– Пане, Пане, Пане! Я такееее дізналася! – пищав тоненький голосок.

– Злізь з мене, Беккі, – сердито буркнув хлопець, намагаючись вирватися.

– Спочатку я маю сказати важливу новину!!!

– Яку ще? – він скептично стиснув зуби. – Ти знову когось збила по дорозі сюди?

– О, ні! – вигукнув той самий голос. – Пане, я збивала тільки вас.

– Яка велика честь, – пробурмотів хлопець. – Злізь уже, кажу.

– Та ви не розумієте! Принцеси Ара і Сенна знову посварилися!!!

Хлопець різко завмер, ніби це й справді було щось серйозне.
Він уже почав відгрібати від себе рудий клубок, а той, здається, розплутувався, шелестів, вивільняючи хвости.

І саме тут Вальді побачила.
Не просто клубок. Не білку, не кішку.
А створіння з дев’ятьма пухнастими хвостами, кожен з яких світився мідним відливом на сонці.

– Лисиця?! – вирвалось у неї. – Ні… Куміхо?!

Хлопець здригнувся й нарешті глянув на неї.
А руде диво з пискливим голоском весело махнуло хвостами:

– Ого! Вона мене бачить!

– пискливо вигукнула лисиця й раптом мало не злетіла від захвату. Дев’ять хвостів завихрилися так, що хлопцеві довелося відмахуватися руками.

– Тихіше, Беккі! – стиснув зуби він. – Не верещи, як недобита чайка.

– Та це ж уперше за скільки років, га?! – нахабно вискочила лисиця з-за його плеча, зазираючи прямісінько у Вальдіні очі. – Хтось мене бачить! Пан, ви розумієте? Вона не сліпа, як решта!

Хлопець відвернувся, наче йому від цієї новини стало тільки гірше.

– То й що, – буркнув він. – Це не причина…

– Як це “то й що”?! – обурено затріпотіли всі дев’ять хвостів разом. – Пан, це знамення! Знак! Доля! – Беккі театрально вигнулася, ледве не наступивши йому на голову. – А ви навіть не думаєте зробити уклін!

Вальді зніяковіло кліпнула. Вона ще не вирішила, чи більше боїться цієї рудої балакучої напасті, чи смішить її хлопець, що бореться з власним фамільярдом, як із подушкою.

– Вона мене чує! – ще голосніше заверещала лисиця. – Пане, ви в біді!

– Я в біді, бо в мене є ти, – огризнувся він. – Заткнись уже хоч на хвилину.

Беккі гордо підняла мордочку й, цокаючи кігтиками, ступнула ближче до Вальді:

– А ти, дівчинко, не бійся. Я добра. Майже.

І в ту ж мить хитро прижмурилася, додавши тихіше, але цілком виразно:

– Ну, залежно від настрою.
 

– А як тебе звати? – раптом нахилилася до Вальді руденька, вся у хвостах.

– Вальді, – трохи обережно озвалася та.

Лисиця завмерла, витріщилась, а тоді так протяжно вигукнула, що навіть пташки з кущів спурхнули:

– Вааа…! Ім’я на віс золота! Я теж так хочу!

– Я про це ж! – радісно підхопила Вальді, вперше за весь день відчувши, що має союзника. – А він, – вона ткнула пальцем у хлопця, – він сказав, що воно “незроззуміле”!

Сказала майже жалібно, ніби скаржилася старшій подрузі.

– А-а-а-а! – Беккі аж лапою рота прикрила, обурення виблиснуло у кожному з дев’яти хвостів. – Та як так можна, Пане!!!

І перш ніж той устиг щось відповісти, вона стрибнула йому на голову та почала дрібно-дрібно лупцювати лапками.

– Тьху, блін, Беккі! Відчепися від мене! – огризався хлопець, намагаючись струсити її з плеча.

– Та як так можна! Таке круте ім’я і… і ти таке кажеш! – верещала вона з такою писклявою люттю, що з боку це виглядало радше як сварка двох дітей, ніж серйозна атака.

Хлопець крутився, бурчав, злісно гарчав, а Беккі, здавалося, тільки сильніше розходилася.

А Вальді… Вальді реготала так, що аж живіт схопила. Вона не могла стриматися – ця кумедна контрастність між його похмурою злістю і її писклявим гнівом була надто смішною, аби залишатися серйозною.
 

Вони гризлися й гризлися, як раптом десь збоку, крізь гущавину, прокотилися жіночі голоси. Легкі, дзвінкі — і водночас надто близькі, щоб ігнорувати.

Беккі миттю завмерла, наче хтось мотузками смикнув її лапи. Хлопець теж зупинився, різко обернув голову у той бік. На мить їхні силуети стали нерухомими, чужими — так, ніби у веселій грі раптом промайнуло щось небезпечне.

— Йди звідси. Негайно, — різко кинув він, обертаючись до Вальді. Його очі були серйозні й гострі, наче лезо.

Вальді вже відкрила рот, щоб спитати «чому», але випередила Беккі.

— Так, Вальді, тобі дійсно вже пора! — пискляво вигукнула куміхо, підбігаючи до неї. Вона метушливо тицьнула лапкою в небо, що вже набирало рожевих відтінків вечора. — Вночі тобі не можна тут бути!

— Що?.. Чому? — розгублено запитала Вальді, відчуваючи, як серце починає стукати швидше.

— Тут довго пояснювати! — нетерпляче вигукнула Беккі, аж хвости її заметлялися у всі боки. — Повертайся негайно!!!

— Але як?.. — розгубилася Вальді, обертаючись то на них, то в бік галявини.

— Через двері, — сухо кинув хлопець і скептично махнув рукою позаду неї.

Вона смикнулася, розвернулася… і завмерла. Просто перед носом — ті самі двері. Звичайні, дерев’яні, чужі й абсолютно неможливі тут, посеред лісу.

Вальді вагалася. Щось у ній пручалося, хотіло ще спитати, ще лишитися. Та раптом ззаду долинуло коротке, різке:

— Іди! Негайно!

Її пальці самі лягли на ручку.

— Бувайте! — кинула наостанок, і в ту ж мить світ залився ніжним, теплим сяйвом.