Розділ 2. "Та не шпигунка я!"

Сад після обіду був теплим і трохи сонним.
Вальді йшла вузькою стежкою, яка колись, мабуть, була рівною, але тепер заросла травою й м’ятою. У повітрі пахло яблуками, пилом і ще чимось таким давнім, що навіть не придумати слова. Десь у глибині саду гули джмелі, а гілки яблунь так низько схилилися, що доводилось пригинати голову.

– От би тут зробити гойдалку… – пробурмотіла вона, торкаючись шершавої кори. – Хоча, мабуть, я б і на гойдалці примудрилась упасти.

Нарешті перед нею виросла стара альтанка. Вона була схожа на павутинку з дерева: перекошені стовпи, витерті сходинки, а дах заріс мохом. Та виглядало це зовсім не сумно, а радше казково — ніби хтось спеціально прикрасив альтанку для якогось таємного балу.

Навколо неї росли кущі диких троянд. Вони тяглися геть у всі боки, чіпляючись гачкуватими шипами, і, здавалося, хотіли обійняти альтанку. Усе тут було зеленим — стільки відтінків, що очі губилися. Лише де-не-де мерехтіли сірі гілки та рожеві пелюстки, які падали долі, наче хтось ненароком розсипав конфеті.

І раптом — Вальді аж спинилась.
Між трояндами промайнуло щось… синє.

Вона потерла очі.
У саду все мало бути зеленим, коричневим або в кращому випадку рожевим. Але синє? Тут?

Зробивши кілька кроків уперед, вона розсунула гілки. І завмерла.
Перед нею стояли двері. Просто так.
Не в стіні. Не в будинку. Просто — посеред саду.

Сині.
З латунною ручкою. І маленьким метеликом, вирізьбленим на ній.

Вальді навіть доторкнулась кінчиком пальця — тільки-но. І двері враз розчахнулись, мов чекали саме на це.

Сліпуче світло хлинуло назустріч і потягнуло її, як вітер.
Вона ще встигла подумати: «Ого, оце так двері…» – і провалилась у сяйво.

Вона впала. Прямо на м’яку землю. І розплющила очі.

– Ліс? – прошепотіла Вальді.

Так, навколо був ліс. Високі дерева, зелений морок, сонячні плями на моху. Вона озирнулась — і аж серце підскочило: позаду теж був ліс! Жодних дверей. Ні натяку навіть.

– Еее… а двері? – невпевнено озвалась вона, немов сподівалась, що хтось відповість. – Ну, це ж не чесно.

Та відповів лише пташиний спів.
Вальді видихнула, зібралася й рушила вперед.

Ліс був глибокий, трохи казковий, трохи страшний. Тиша тут була особлива — не глуха, а така, ніби хтось уважно слухає. Трава пружинила під ногами, мох блищав, і від кожного шелесту в кронах хотілось озирнутись.

Вона йшла, йшла і йшла… і раптом почула щось зовсім нетипове.
Не спів. Не шелест.
А… бурчання.

– Тц, Беккі, щоб тебе… На кой так високо лізти? – глухо прогриміло десь зверху.

Вальді зупинилась, підняла голову. Над нею лише гілки й листя. Але точно хтось був.

– ХТОСЬ ТАМ Є?! – гукнула вона з усієї сили.

Мить тиші.
А потім — гуп-гуп-хрясь!
За кілька метрів від неї на землю впав темний клубок гілок і тіні.

– Ой! – підскочила Вальді.

Клубок ворухнувся, розплутався, і виявилося, що то не чудовисько, а хлопець. Юнак років тринадцяти, з темним волоссям, скуйовдженим і в гілках. Він сердито потер потилицю й зиркнув на неї.

– Привіт, – несміливо сказала Вальді.

Він навіть не відповів. Лише скосив погляд — і хутко розвернувся, аби… полізти назад на те саме дерево!

– Е? – обурилась вона. – Я з тобою привіталася, взагалі-то!

Хлопець мовчав. Вальді аж ногами затупала.

– Не ігноруй мене! – вигукнула вона. – Скажи хоч щось!

Він знову ліз, наче вона була комашка, що дзижчить собі йому під ногами.

– ЕЙ! ПРОПУСКАТИ СЛОВА ЛЮДЕЙ МИМО ВУХ НЕВВІЧЛИВО!

Хлопець завмер. Мить тиші.
І нарешті холодний голос зверху:

– Неввічливо – порушувати чужі принципи.

– Які ще принципи? – не витримала вона.

Хлопець трохи нахилився й глянув на неї своїми крижаними очима.

– Наприклад, не розмовляти з підозрілими незнайомцями.

– І чого це я підозріла?! – обурилась Вальді.

Він зістрибнув додолу, підійшов ближче й почав перелічувати, мов учитель:

– Одяг — нетутешній. Хода — дивна. Інтонація — незвична. Вигляд — ще дивніший. І… – він примружився – яке ім’я?

– Вальді.

Хлопець скривився.

– От бачиш? Ще й ім’я незрозуміле. Шпигунка, напевне. – І вже знову розвернувся до дерева.

– ШПИГУНКА??? – закричала Вальді й кинулась лізти за ним. – НОРМАЛЬНЕ В МЕНЕ ІМ’Я!

– Ага-ага, – пробурмотів він. – Всі шпигуни так кажуть.

– ТА НЕ ШПИГУНКА Я!

– Добре. Підозріла незнайомка.

– Чому підозріла?!

Хлопець спинився, глянув на неї, ніби це було найпростіше у світі:

– Всі незнайомці — підозрілі.

Вальді скреготнула зубами, та все ж таки видерлась на гілку. Вона тяжко видихнула:

– Так ти навіть нічого не зробив, щоб познайомитися. А я тобі вже й ім’я сказала!

Тиша. Лише вітер хитав листя. Хлопець добрався майже до верхівки.
Вальді вже відкрила рота, щоб вигукнути щось іще, коли раптом…

Сильний порив вітру.
Перед очима промайнуло щось руде.
Блиснуло — і з гілки, де щойно стояв хлопець, залишилась лише пустка.

– ЩО?! – вигукнула Вальді.

Вона зіскочила вниз і побігла вперед. Там, на галявині, мало бути пояснення.

Але те, що вона побачила, виявилось зовсім іншим…