Розділ 1. Маєток на краю літа.

– Це точно не привид, мам, я ж не в фільмі! – голос Вальді лунав на весь коридор, бо вона вже вп’яте спіткнулась об один і той самий килим. – Але хто кладе отакі зморщені доріжки посеред музею?

– Це не музей, це наш маєток, – зітхнула мати, обережно знімаючи рукавички, – і якщо хочеш, щоб він і далі був нашим, стався до нього з повагою.

– Я ставлюсь, – буркнула Вальді, обертаючись навколо, – але якщо ще раз зустріну оце люстро з очима, присягаюсь, я повішу на нього шарф. Воно на мене ПИЛОМ ДИВИТЬСЯ.

Маєток був величезний. Не просто «великий», а з тих, де можна блукати з компасом. Старовинні стіни з рясними візерунками, високі стелі, портьєри, що тяглися до підлоги, скрипучі підлоги і меблі, які виглядали так, ніби щойно прокинулись після сторічної сплячки.

– Тут пахне, як у бабусі в скрині, – додала Вальді, вже зависаючи біля сходів, які вели вгору. – Мамо, а в нас є привид? Хоч маленький?

– В тебе є уява. Вона тобі з головою.

– О, вона мені ще й сни показує, – протягнула Вальді й раптом зупинилась. На стіні, між двома картинами, було вікно. А за ним — не поле, не стіна сусіднього будинку. А… щось інше. Зелене. Тихе. Глибоке, мов чужий світ.

– Мамо… а це що?

– Що?

– Та… – вона моргнула. Зелений краєвид зник. Лише старий сад, зарослий, як мохом, і відблиск світла між листям.

– Сад, Вальді. Твій улюблений сад. Пам’ятаєш, ти ще там свого часу ховалась від гувернантки.

– Я від усіх ховалась, – буркнула вона, але вже з усмішкою.

— Це точно, — ЗІтхнула тихо матір, потім трохи помовчавши, сказала — Що ж, Вальді, ходімо, скоро буде обід.

***

 

Обід у маєтку був… як із книжки. Високі стільці, срібні виделки, навіть тиша – така, що хочеться шепотіти, хоча насправді кричати.

– І що ти плануєш на літо, Вальді? – запитав дядько Крістофер, розкладаючи салат з математичною точністю.

– Вижити, – відповіла вона з усмішкою. – Можливо, навчитись не падати по сходах. І… – вона ковтнула воду, як після зізнання, – я бачила за садом щось дивне. Мов парк. Чи сквер. Там такі дерева – ніби вони з іншого світу.

– Парк? – мама підняла брову.

– У нас немає парку, – знизав плечима Крістофер.

– Ну, значить, вигадала, – сказала Вальді, але очі в неї були живі. Блискучі. Як у того, хто вже придумав собі пригоду.

– Після обіду можеш прогулятись, – сказала мати, трохи м’якше. – Але не заходь у ліс. І в кущі теж краще не лізь. Минулого разу ти зловила там лисицю.

– Вона перша почала! – театрально вигукнула Вальді, відсуваючи стілець. – Гаразд, я піду без кущів. Але з цікавістю.

Вона вибігла з їдальні, і її сміх ще довго лунав у холі. Попереду було ціле літо, цілий маєток, і… двері, які вона ще не знала, що знайде.

Але відчула. Уже відчула.