Вакцини немає

Вакцини немає, та я поїду з другом у Китай. Ось що я сказав батькам того весняного дня. Мій батько закліпав, не розуміючи про що це я, — з Китаю усім світом ширився новий вірус. Я не хотів його засмучувати, але бачив, що його лице викривлює гримаса.

— Ну синку… ну чесне слово. Ми з твоєю матір'ю тобі що, щось зробили? — він кивнув на маму, в якої очі стали по п'ять копійок. — Який ще Китай? У нас тут уже в Чернівцях Китай! Не вигадуй, прошу тебе. І звідки летіти? З Росії? У вас є клепка в голові? Та війна ж!

Він захитав головою так, ніби я був не сповна розуму. Мені було неприємно з ним сперечатися, бо я розумів, наскільки ця ситуація складна. Світ — на карантині, люди вмирають, масові заходи скасовуються: марафони, конференції. Та що там, Олімпіада під загрозою! Але я був непохитний. Глянув на батьків і сказав:

— Я поїду. Антон знайшов квитки в Пекін за безцінь. Більше такого шансу не буде, — сказав я і чомусь додав: — тим паче зараз у Китаї покращилась екологія.

Через глупоту цих слів батькове обличчя побагровіло. Не чекаючи бурі, я заторохкотів:

— Та що той вірус! Більше людей гине під колесами машин! І взагалі, краще мити руки та займатися спортом. Я цієї епідемії не боюся. Розвели тут паніку. Нікуди не їдь, сиди вдома, носи маску. Ми їдемо. Я так вирішив.

Боже мій, що почалося. Тато лютував, мама ревіла. Ми тебе виховали, кричали вони, а ти, невдячний, думаєш тільки про себе. А про нас ти не думав, запитували вони. Думав, відповідав я, але хочу побачити світ, і продовжував: то все маячня. Зробили з мухи слона, а ЗМІ підхопили. Гидко дивитися, як люди витріщаються в транспорті на того, хто чхнув. Поводяться як казна-хто, а ще співвітчизники, називається.

Кричали ми ще з півгодини, та моя взяла. Я зателефонував Антону і підтвердив, що все в силі. Товариш незворушно вислухав і сказав:

— До зустрічі на автовокзалі.

*

Автобусом ми дісталися кордону з Росією. Товариш знайшов квитки по акційній ціні. Шкода звичайно, що не з Києва, та вибору не було. 

На Троєбортному простояли ще три години, поки у пасажирів перевіряли температуру та закордонні. Митники від цих нововведень страждали. З-поза масок визирали тільки їхні очі, що бігали й читали службові інструкції. Це не подобалося їм, Антону та й мені теж. А час вильоту з аеропорту Шереметьєво в Пекін наближався. Якщо не встигнемо, буде катастрофа. Не така вже й страшна, звісно, але шанс побувати на Сході проґавити не хотілося.

Коли ми проїхали митний кордон, я нарешті видихнув і глянув на товариша. Антон бив пальцями по «Тихому Дону» Шолохова.

— Встигаємо? — запитав я.

— Шанси доволі високі, — відповів він.

Це мене не заспокоїло. Я почав схвильовано розглядати сусідів по автобусу. Попереду нас сидів афроамериканець. Антон кивнув на його кашкет, що висів біля вікна, — на ньому золотими нитками був вишитий літак. Овва! Отже, пілоти — серед нас, вони теж подорожують наземним транспортом.

Ми з Антоном перезирнулися і зрозуміли один одного без слів. Думка про те, що він, як і ми, може спізнюватися, подарувала надію.

Цифровий годинник біля шофера сяяв червоним: була восьма ранку. Навігатор на телефоні показував, що їхати до аеропорту ще сім годин. А наш виліт — о 17:45. І це не рахуючи поїздки в аероекспресі… Часу обмаль, але шанси були. Тим паче Антон часто курсував цим маршрутом до Москви маючи робочі відрядження.  Це я ось уперше.

Прийшла смс: оператор вітав нас на території іншої держави. Я так і не розібрався з роумінгом, тож доступу до інтернету не було. Звісно, wi-fi в автобусі теж не працював. Час від часу з'являлася мережа neoplan202020, але й вона зникла. Я заховав телефон і поринув у сон. Бачив, як Володимир Кличко стає міністром спорту. Непогано, думав я, — сімейне.

Проїхали Брянськ. Ще за три години дісталися Калуги. Розім’яти затерплі ноги було так само радісно, як і знайти кокос на безлюдному острові. Я купив пиріжок і одним махом випив пляшку води. Антон пив чай. Підганяючи водія, ми нарешті рушили, і мене знову забрав сон. Афроамериканець перед нами спокійно дрімав. Я заздрив його витримці, як і Антоновій — він шарився в інтернеті і теж не переймався.

Доїхали ми швидко, але хоч водій і поспішав, на автовокзал ми приїхали із запізненням. До вильоту залишалися дві години та п’ятнадцять хвилин. Після спертого автобусного повітря надворі ми ожили — настільки стало нам легше.

Я скривився, витанцьовуючи на місці. У животі крутило. 

— Я швидко в туалет.

— Та потерпи ти! — вигукнув Антон. — Виліт скоро. Підеш в аеропорту чи в літаку.

— Добре сказав, але терпіти я не можу, — відповів я і згадав клятий калузький пиріжок.

Антон замахав головою:

— Тоді швидко давай. Запізнимося, що тоді?

Я не відповів, розвернувся з рюкзаком на плечах і побіг за вказівниками, що вели до туалету. Після неймовірного полегшення я кулею вибіг у зал, визираючи друга. Біглося легко. Ну а що ти хотів, думав я, природа. Вибіг на платформу і почув, а потім і побачив Антона, який махав мені руками з дверей аероекспреса, що мав ось-ось рушити, і кричав: