10. Гості з минулого

Стіл був готовий і очікував гостей. Рута навмисне приготувала страви, які любив Захар або які любила сама, і серед них не знайшлося нічого з того, що любили їсти в її сім'ї. Вітчим ненавидів морепродукти, мама не їла телятину, а сестра вернула носа від рагу. Ось і воно, ідеальне меню, щоб показати, наскільки Рута їм рада!

Вона одягнула сукню, яку подарував Захар, і ледве впізнала себе у дзеркалі. Скромне декольте з додатковим шаром тканини візуально збільшувало груди, а облягаючий крій витягував силует, робив Руту вищою і стрункішою. Треба ж, Захар без примірки обрав для неї вбрання, яке настільки личило!.. Під одягом шкіру приємно пестила мереживна чорна білизна — один з вчорашніх комплектів, не такий відвертий, як червоний, але стильний і дорогий.

— Ти красуня.

Захар зайшов на кухню у своїй бордовій футболці-поло, в якій Рута іноді спала. І сьогодні теж спатиме. У голову зненацька прослизнула ідея попросити перед сном цю футболку, прямо так — з його тіла. З його запахом.

Рутині щоки вкрились легким рум'янцем, і Захар подумав, що справа в компліменті. Майже непомітно всміхнувся, підійшов до бару, щоб узяти вино.

Він теж не хотів бачити гостей, з задоволенням провів би перший за кілька тижнів повноцінний вихідний наодинці з Рутою. З її появою старий пихатий маєток почав нагадувати справжній дім. Захар вже й подумував, щоб залишитись тут назовсім. Коли переїжджав у це забите селище, таких думок не було і близько — планував пожити тут пару місяців, від сили пів року, доки не модернізує фабрику. Проте Рута вдихнула життя в будинок, який він вважав тимчасовим пристанищем.

І вдихнула життя у нього самого. Все-таки він не створений для самотності. Йому потрібно жити для когось. Бо приємніше повертатись додому, коли хтось чекає. Приємніше розвивати бізнес, заробляти гроші, коли за них можна купувати сукні для своєї жінки.

Захар спіймав себе на тому, що подумки називає Руту тільки так. Моя жінка. Або "моя дівчинка", коли вона червоніє, соромиться, ніяковіє перед ним.

— Моя дівчинка, — прошепотів, усміхаючись до пляшки вина.

— Що? Ти щось казав?

Вона якраз шукала серветки у кухонній шафці. Повернулась і глянула запитально.

— Назвав тебе своєю дівчинкою, — Захар відставив відкорковане вино і підійшов до неї. Сиплючи бісиками з очей, нахилився до її лиця, грайливо примружився: — Ти ж моя?

Ну от, знову цей чарівний рум'янець, який прикрашав її краще, ніж будь-яка косметика. Рута опустила очі, шепнула:

— Твоя.

Слід було б додати, що у них про це домовленість взагалі-то. Але яка там домовленість?! Ні він, ні вона у ці хвилини про таке й не думали. Руті подобалось бути його, ось, у чому справа. Вона не замислювалась про це, бо постановила для себе: не аналізувати, не мріяти, не соромитись (з останнім пунктом, щоправда, були проблеми). Але якби замислилась, визнала б: подобається, дуже подобається бути з ним.

Щось забряжчало, і Рута сіпнулась, не секунду припустивши, що це вже прийшли гості. Але ні, Захар дістав з кишені телефон і відійшов до столу. Вона перечепилась поглядом за його насуплені брови і міцно стиснуті щелепи в ту мить, коли поглянув на екран. Він дивився кільканадцять секунд, а тоді збив дзвінок.

— Щось серйозне? — тихо спитала Рута.

Солодка млість у її сонячному сплетінні змінилась на тривогу. Незрозумілу, непояснену тривогу.

— Не зважай.

Якби ж то.

Смартфон затарабанив ще раз. Проходячи повз, Рута витягнула шию і мельком глянула на дисплей. Встигла зауважити останні дві цифри непідписаного номера. 79. Серце тривожно загунділо. То був той самий номер! Той самий, з якого пролунало "привіт, коханий!".

Хвилювання від Захарового "моя дівчинка", моменти їхньої близькості, примірка білизни — все приємне, що трапилось останнім часом, заховалось у тінь. Перед очима знову виступила образа за те "привіт, коханий!, і перш ніж подумати, Рута не втримала запитання, яке мучило:

— Тобі телефонує твоя…?

— Руто, я сказав, не зважай.

Він суворо пригримнув на неї, знову збив дзвінок і подивився спідлоба.

— Вибач.

Рута крутнулась і вибігла геть, у вітальню, понесла серветки до столу, ховаючи сльози, які непрохано виступили на очах. Краєм вуха чула, як чортихнувся Захар собі під ніс, але не могла бачити його погляду з жалкуванням, спрямованого їй у спину.

У двері подзвонили. Це вже точно був не телефонний дзвінок. Рута застигла, глибоко вдихнула і безпорадно подивилася в бік коридору.

— Я відчиню, — Захар вийшов з кухні і попрямував до дверей.

У неї були лічені секунди, щоб зібрати себе докупи і згадати настанову, яку почула від Захара зранку. Він сказав: "Тобі нічого боятися, я поруч. Просто розслабся і поводься так, наче вони нічого для тебе не значать".

Нічого не значать. Зрештою, так і є.

З коридору почулись голоси, а тоді у вітальню зайшли мама з вітчимом, за ними — Іринка з… Іван?

Усмішка, яку лише щойно Рута витиснула з себе, сповзла з обличчя.

Добре, що Захар обминув гостей і став поруч, притримав її за талію.

— Знайомтесь, Захаре, це мій хлопець Іван… — представила свого супутника Іринка і хитро зиркнула на сестру.

Хлопець? Відколи це Рутине перше кохання встигло стати її хлопцем?

— Дуже приємно. Ви ж син Федора Матвійовича? — уточнив Захар.

Він пригадав, де бачив хлопця — здалеку на подвір'ї свого заступника, коли підвозив того додому.

— Так, дуже приємно з вами познайомитись.

Білобрисий високий хлопець простягнув Захарові руку для привітання і продемонстрував усмішку, ніби з обкладинки глянцю. Ту усмішку, яка раніше змушувала Рутине серце стрибати у грудях наче на батуті.

— Привіт, Руто, — нарешті привітався з нею Іван. — Вау, ти якось… змінилась! Давно тебе не бачив.

Міг би й бачити, адже до недавнього часу вони жили на сусідніх вулицях. Але давно не бачив, бо не звертав уваги. Руті дошкульно кольнуло те саме серце, що стрибало раніше на батуті.