9. Мереживо

— Ну, як ти? Пропала, не заходиш, не дзвониш! Загордилась, чи що? Прудко ж ти нашого директора захомутала! — сміялась у слухавці Ольга, всі свої думки вивалюючи одним потоком, як любила — зерна з половою вперемішку. — Розкажи хоч, що ти і як ти!

Рута зітхнула. Так і знала, що хто-небудь з колег по цеху рано чи пізно зателефонує.

— У мене все добре. Багато вільного часу з’явилось. Готую, прибираю, трохи шию… А як ви? Що там нового на фабриці?

— Ой, не питай. Директор, щоб його… ее… Тобто твій… коханий оце нам свої порядки поставив. Знаєш, над чим цілий тиждень мучимось? Труси і ліфчики з мережива шиємо такі, що з мікроскопом не роздивишся. Нічого не прикривають! Срам якийсь, а не білизна. А він каже, для нової колекції його магазинів. Шив таке у своєму Харкові, най би й шив далі! Це мереживо дорогезне… Знаєш, скільки вже зіпсували?

Ольга скаржилась і скаржилась, а Рута все пирхала зо сміху. Її колишня колега належала до того типу людей, які будь-які зміни сприймають як вселенську катастрофу. Але разом з тим вона була вмілою швачкою, яка поскаржиться-поскаржиться, а потім зробить “цукерочку” з завдання, на котре так нарікає.

— А мою сестру не бачили? — раптом спитала Рута.

Їй хотілось почути, як там Іринка, бо Захар сам не згадував, а питати боялась.

Ольга гмикнула щось собі під ніс, а тоді пробурмотіла:

— Аякже, бачили! Бігає як підстрелена. Їй-Богу, як муха набридлива крутиться біля директора… Оце щойно він у наш цех заходив, а вона з якимись папірцями за ним стрибала, то він аж пригримнув і відіслав її кудись.

— Дайте вгадаю — напарфюмлена і в коротких сукнях бігає по фабриці? — зітхнула Рута.

— Напарфюмлена, але в штанах. Директор так її ганяє, шо які там сукні!

Ольга, як завжди, знала все, що діється у стінах фабрики. Рута порозпитувала ще трохи про роботу і, розпрощавшись, повернулась до своїх справ.

З дозволу Захара вона облаштувала собі майстерню у тій самій вільній спальні, в якій ночувала вперше. У кутку під вікном знайшлося достатньо місця для коверлока та всього необхідного. На днях дозамовила і отримала на пошті ще нитки, тканини, фурнітуру та інші дрібниці. А сьогодні зранку взялась за свою першу роботу на новому місці і новій машинці. Вперше шила з коноплі і дуже боялась зіпсувати, тим паче, що річ, над якою чаклувала, була дуже особливою.   

Ближче до вечора вона відволіклась на приготування свіжої вечері — цього разу запеченої качатини, а тоді повернулась до шиття. Так заглибилась в улюблену справу, що не помітила, як за вікном стемніло, і не почула звуку автомобільного двигуна.

Шиття дозволяло менше думати, може, тому вона його так любила. Тоненька нитка і новісінька тканина під пальцями відволікали, змушували зосереджуватися на них, а не на… Захарові.

Не на Захарові. Він так нічого і не пояснив про той дзвінок. Був ніжним, уважним, добрим, як і раніше. Мало бував вдома, бо багато працював. І щовечора Рута ловила себе на тому, що дивиться то у вікно, то на годинник, чекаючи його повернення. Тому вирішила, що краще працювати, краще дивитися на нитку і тканину.

Зрештою, Захар — її перший чоловік. Що ж дивного у тому, що серце почало реагувати на нього, наче радар? Радар, спеціально запрограмований саме на Захара. Мабуть, таке буває.

— Що шиєш?

Він стояв кілька хвилин у дверях, перш ніж поставив запитання.

Рута підстрибнула на стільці. Схоже, радар не спрацював тоді, коли мав би попередити її про Захарове наближення. Вона встала, обійшла стіл і затулила собою коверлок.

— Та так, дещо пробую… Я знову не почула тебе. Вибач. Там вечеря холоне… Ходімо?

— Спочатку допоможи мені з дечим. Потрібна твоя професійна думка.

— Професійна думка?

Рута здивувалась, бо не вважала себе аж такою професіоналкою. Та й що йому може бути треба від неї, коли у нього повна фабрика швачок?

Вони спустились у вітальню, і Захар сів у крісло біля каміна. На столику перед ним було розкидане щось мереживне, а поруч на підлозі стояла порожня картонна коробка. Ще одну, тільки вже іншу, запечатану і з логотипом поштової служби, Рута побачила на софі.

— Візьми, це тобі, — він кивнув на запечатану.

— Що це?

— Ти скаржилась, що не забрала весь свій одяг. Завтра прийдуть гості, тож купив тобі сукню.

Вона так здивувалась, що не одразу здогадалась подякувати. Підійшла до коробки, але не знала, з якого боку до неї підступити.

— Дай сюди, відчиню.

Захар віддер скотч, яким коробку у всіх напрямках оперезали на пошті. Всередині виявилась лляна темно-зелена сукня вище колін — Рута одразу прикинула, як сидітиме на ній річ. Лого на бирці нічого їй не казало, але якість тканини і дороговизну пошиву вона побачила неозброєним оком. Серце вкотре зайшлося від маленького, але такого цінного прояву турботи.

— Гарна. Дякую!

Він кивнув, а тоді повернувся у своє крісло і спитав:

— Ти мала справу з мереживом?

— Мала, але небагато, лише з недорогим.

— Все одно глянь, — Захар потягнувся до столика і підхопив з купи мережива якусь річ. То був червоний бюстгальтер, такий прозорий, що його Ольга теж назвала б срамом. — Це пошили у вашому експериментальному цеху. Мені не подобається, але не можу зрозуміти, що не так. Французьке мереживо, а виглядає, як аліекспрес.

Рута відклала свою нову сукню і зам’ялась на місці, оглядаючи бюстгальтер, але в руки не наважуючись взяти.

— Дівчата в цеху переважно з трикотажем працювали, перші вироби з нового матеріалу можуть бути неідеальними. Може, боялись пошкодити, тому занадто великі стібки робили… Або погано підібрали нитки… Або…

Вона простягла руку і обережно торкнулась пальцями невагомої тканини. Взяла бюстгальтер, щоб краще роздивитись, а почувалась, чомусь, незручно перед Захаром з таким інтимним аксесуаром у руках.

Він підтис губи і важко видихнув. У такі моменти починав шкодувати про затію перенесення такого важливого виробництва на цю фабрику. Не хотілось спаскудити репутацію свого бренду, яку не один рік напрацьовував.