8. Минуле, яке повертається

Минуле нагадує про себе тоді, коли менш за все чекаєш.

Чотири роки тому Захар відтяв собі половину серця, прийнявши важке, але правильне рішення. Не все можна пробачити.

Заліковував рану весь цей час. Вчився жити без тої, кого вважав єдиною. Гадав, що більше ніколи її не почує і не побачить.

І ось — її голос у слухавці.

Він залишив розгублену Руту і недочищені кальмари на кухні, взяв телефон і піднявся у свій кабінет.

— Чого тобі? — спитав, маючи нагоду поговорити вперше за чотири роки.

Чув тремтливе дихання у слухавці, за яким прозвучала відповідь:

— Хотіла дізнатись, як ти? Як Данилко?

— Тебе не мало б це цікавити.

— Я чесно не показувалась тобі на очі весь цей час, але скільки ще так жити? Я скучила за вами… Захаре, невже ти досі злишся?

Захар важко опустився у крісло. Стис підлокітник побілілими пальцями.

— Злюся? За те, що ти мало не вбила нашого сина, — по-твоєму, я просто злюся? Думаєш, це лише злість?

— Ти не уявляєш, як я картаю себе всі ці роки… Захаре, — її голос завібрував, і він добре знав, що це означає — Уляна плаче. — Але більше так не можу. Я хочу повернутися, вимолити твоє і Данилкове прощення.

— Не смій. Ми домовились. Свою частину я чесно виконую. Ти обіцяла зникнути з нашого життя назавжди, тож теж виконуй. Я не хочу тебе бачити.

Боляче говорити таке жінці, яка колись була цілим всесвітом. Шкода, що від всесвіту залишилися самі чорні діри, але цього вже не виправити.

— Ти не можеш мені заборонити, — сказала вона твердіше. — Я скоро приїду до Львова.

— Уляно!

— Захаре! Знаю, що виправити минуле неможливо, але я зроблю все, що зможу. Я кохаю тебе так само, як і раніше. Знаю, що ти мене теж. Впевнена. А Данилко… Я повинна спокутувати перед ним те, що накоїла. Тоді згарячу я погодилась на твої умови, бо картала себе, питала себе: навіщо йому така мати? Але, виходить, я просто втекла… Я не можу так більше. Моє серце розривається щодня на мільйони шматочків. Знаєш, скільки разів за день я переглядаю наші сімейні фото, де є ти, я, Данилко?

— Припини!

Він глибоко вдихнув. Заплющив очі, відігнав сльози, які вже й забув. Востаннє плакав під дверима реанімації, за якими в оточенні трубок і писклявих механізмів у гіпсі й бинтах лежав маленький син. Вже думав, що більше не заплаче ніколи, але слова Уляни зачіпали той біль, нагадували про нього.

— Я приїду. Приїду.

Останні слова вона витиснула з себе через силу, розірвала дзвінок, і Захар був впевненим — розридалась там, з того боку слухавки, де б зараз не була.

Він повільно крутнувся на кріслі до вікна. Сидів і дивився у темряву. Спустошений, розчавлений непосильною вагою минулого. Перед внутрішнім зором діафільмом проносилося минуле.

Ось кадри з університетського життя — їхнє знайомство з Уляною, побачення, перша близькість, наймана подерта квартира, у якій були такими щасливими. Потім — ще одна квартира, наступна, скромне маленьке весілля. Перші спроби бізнесу — один, другий магазин на Барабашово. Далі "акції" маленького швейного виробництва, на яке позичала гроші вся родина. Цілодобова робота, вагітність Уляни, поява Данилка, маленька і тісна, але власна квартира. Його безкінечні відрядження і робота. Її бажання жити повним життям, розважатися, а не бути лише мамою і дружиною. Перші серйозні сварки.

І день народження її подруги, куди поїхала на другий день після отримання водійського посвідчення. Посвідчення, за яке заплатила, бо сама не здала іспиту з водіння. На автомобілі, який подарували її батьки. З подарунком — набором келихів на задньому сидінні поруч з автокріслом.

І Захар — на іншому кінці України. Дзвінок з лікарні. Пекло. Багатогодинні операції їхнього маленького чотирирічного сина.

Він струсонув головою, щоб позбутися спогадів, які боліли. На чолі великими краплями виступив піт, а в очах ще бриніла волога. З полички самим своїм виглядом манила коричнева пляшка бренді. Зараз би напитися до забуття… Ні, не варто так часто. Минулого тижня пив.

Він підвівся, провів долонями по обличчю, наче змивав невидимою водою бруд з очей і вимивав його з голови. Машинально поглянув на годинник і зрозумів, що просидів зі спогадами не п'ять хвилин, як здалося, а майже дві години.

У коридорі і вітальні було темно. На кухонній плиті стояли ледь-ледь теплі фаршировані кальмари. І соус на столі. Захар мазнув поглядом по маленькій піалі з соусом і пригадав його смак на Рутиних губах.

Соусу не хотілось. А її — так.

Якщо зовсім чесно, хотілось не так її, як забуття в чиїхось обіймах. Не варто було цього зараз робити, щоб потім не вважати себе останнім козлом, але все ж він пішов у спальню з чітким наміром здійснити бажане.

Там теж було темно. Рута вже спала. Або просто тихенько лежала, заплющивши очі. Захар роздягався поспіхом, квапливо. Не сховав речі у шафу, як завжди робив, а розкидав у темряві де попало. Пірнув під ковдру і одразу ж обійняв Руту зі спини, губами прокладаючи шлях до шиї, захованої під густим волоссям.

Вона сіпнулась. Не спала. Якось стислась вся, застигла, відчувши його наполегливі дотики, що розсипалися тілом.

— Захаре… Ти… Що це…? — хотіла щось спитати, але не могла дібрати слова.

Що це було? Що за "привіт, коханий" після того, як казав, що зараз тільки з нею?

Він зрозумів її непоставлені запитання, але не збирався відповідати. Не зараз. Та й потім теж не.

— Нічого.

— Але…

— Це тебе не стосується. Розслабся.

Його долоні вправно перевернули її на живіт, пальці знайшли резинку трусиків і потягнули вниз.

Руті було боляче. Не фізично, ні. Нехай без ніжності, але Захар її не скривдив.

А от серце у грудях відчувалося так, наче на ньому з'явилась велика гематома. Буває, вдариш руку чи ногу, отримаєш синець завбільшки з добряче яблуко, і потім до того місця боляче торкнутись, навіть мазь не втреш. От так їй було нестерпно не те, що торкатись, а просто прислухатись до власного серця.