5. Слухняність і трохи більше

Захар повільно перевів погляд з напруженого обличчя Харчука на вдоволене Дмитрове, а тоді подивився на Руту, яка побілілими пальцями вчепилась у валізу.

Він підвозив свого заступника на сусідню вулицю після того, як довелося затриматись на роботі. Тоді й побачив Дмитра, що на своєму мотоциклі звернув до будинку Харчука. Не міг проігнорувати це, подумавши, що Рута знову в біді.

А тут ось яка ситуація.

— Ми вже знайомі з Дмитром, — тільки й відповів Харчуку.

Вона стояла, наче на розпеченому вугіллі, зиркала на чоловіків почергово. У погляді, який спрямувала на Захара, він розпізнав страх і вагання. Тому просто дивився, чекав.

— Я не до Дмитра переїжджаю, — заговорила тихо.

І далі дивилась, дивилась на нього, очікуючи… допомоги?

Харчук натягнуто либився. Крізь зуби прошипів:

— Що ти таке кажеш? А до кого ж?

Дмитро зробив крок в бік Рути, і вона сіпнулась. Зірвалась з місця з валізою і кинулась до дверей, але зупинилась за крок до Захара. "Допоможіть мені", — просили її очі.

Він не зводив погляду з напружених вилиць і маленької стурбованої зморшки на її переніссі. Ось і відповідь, на яку вже й мало сподівався.

— Ви, певно, щось неправильно зрозуміли, — сказав, ступивши вперед і поклавши долоню поверх руки Рути на ручці валізи. — Рута переїжджає до мене.

З її вуст зірвався гучний видих полегшення, а разом з ним відлетіти усі страхи про те, що Захар передумав, знайшов за два дні іншу чи просто не захоче виказати свої наміри перед вітчимом. Наче у заповільненій зйомці вона бачила, як блідне, а тоді наливається фарбою вітчимове лице, як гнівно стискає кулаки Дмитро, з яким здивованим лицем з'являється на сходах мама.

І щоб не бачити цього всього, Рута сама зробила ще кілька кроків, відійшла за спину Захара, сховала лице за його плечем.

— Як це, до вас? — витріщився Харчук. — Тобто… ви хочете сказати, що ви двоє…

Йому явно бракувало слів, і Захар розставив всі крапки над "і":

— Ми двоє разом, і я хочу, щоб Рута жила зі мною. Вона погодилась.

— Але ж ви познайомились кілька днів тому!

— Це було кохання з першого погляду.

— Донечко… — прошепотіла мама, спустившись вниз.

За Захаровою спиною Рута перевела подих. У вухах гуділо, так що оце "кохання з першого погляду" не зачепилося за свідомість. Мамине "донечко" теж проігнорувала. Не хотіла більше й секунди залишатись у цьому домі, просто мовчки чекала, як зі всім розбереться Захар. Тверезий розум шепотів, що це не його клопіт, вона самостійно мала б усе владнати зі своєю сім'єю, але раз він говорив про безпеку й захист, то нехай захистить.

— Ми вже поїдемо, трохи квапимось, — продовжив він. — Розумію, що все раптово, і ви спантеличені. Ми з Рутою будемо раді побачити вас у нас в гостях якось і про все поговорити. До побачення.

Вона подумала, що аж нітрохи не буде рада таким гостям, а Захар посподівався, що сказані з ввічливості слова ця сімейка не сприйме буквально.

Останні дні він багато думав про те, чи вчинив правильно, запропонувавши малознайомій дівчині "вакансію дружини без офіційного працевлаштування", як вона висловилась. Але вечори наодинці в нудному маєтку на околиці селища переконали: правильно.

І причина цього банальна до неможливості: за останні чотири роки так і не звик до самотності. Точніше, не так. Не звик жити без жінки. Сімнадцять років під боком у мами, рік відносної самостійності, два роки співжиття з дівчиною, вісім років шлюбу… Весь той час здавався йому куди комфортнішим, ніж ці останні чотири роки. І справа не у прибиранні чи готуванні — з цим він цілком міг дати раду сам (та й Уляна, відверто кажучи, не була зразковою господинею). Справа в іншому. Йому потрібна була чиясь присутність, чиєсь плече, чиєсь тепло, хтось для розмов і для мовчання, хтось, хто надихав би і мотивував би. Бажано, жінка, бо потреби тіла теж ніхто не відміняв.

Син? Ні, це інше. Данилко — живе нагадування про пекло чотирирічної давності, про його власні помилки і помилки Уляни. Захар знав, що він поганий батько, але якесь блокування всередині вмикалось, коли думав про сина. Блокування емоцій, блокування слів. Можливо, тому що підсвідомо теж почувався винним у тому, що трапилось.

Тому Рута — його рішення. Та, хто, можливо, на якийсь час вгамує потреби його тіла і душі.

Вони вийшли з будинку у повному мовчанні і так само мовчки сіли в авто. Вона зиркала зрідка на серйозний Захарів профіль, але не наважувалась заговорити.

Слова в обох з'явились вже у маєтку. Захар заніс валізу у вітальню і кивнув Руті, щоб влаштовувалась у крісло. Сам сів навпроти.

— Так розумію, це все означає, що ти приймаєш мою пропозицію?

Вони сиділа з рівною спиною і складеними на колінах долонями. Прикусила губу і кивнула, але сказала:

— Так. Тобто... Я хочу обговорити все детальніше. І спитати.

— Питай.

Захар сперся на спинку крісла і склав руки на грудях. Чекав.

Вона вдихнула і спитала з осторогою, обережно, як буває, коли людина очікує почути заперечення, а не підтвердження власних слів:

— Я хочу краще зрозуміти, чого ви очікуєте від мене. Що означає "повна покірність"? Мені не казати вам слова поперек, не піднімати на вас очей, викати і звертатись "мій господарю"?

Один кутик Захарових губ смикнувся. Треба ж, яка у дівчини фантазія. Він повернув голову до вікна і підпер рукою підборіддя, щоб не розсміятись. Серйозно відповів:

— Чом би й ні?

Краєм ока бачив, як округлились її очі. Від обурення у неї мало не диміли вуха, а щоки густо почервоніли. 

А він раптом згадав те основне, що мусив сказати. Посерйознішав і пильно вдивився в її обличчя:

— Прояснимо одразу. Я не шукаю кохання чи пристрасті. Романтики, зізнань не буде. Але я буду добрим до тебе. Обіцяю, що не скривджу сам і захищу від інших.

Рута кивнула і тихо спитала:

— А діти? Ви казали, що це майже як бути дружиною. Ви хочете дітей?