3. Завдяки дощу

Захар якраз сів за кермо, збирався заводити автомобіль, коли по відеозв'язку зателефонувала мама.

— Данилко хоче тебе побачити, — вона прохально вигнула брови і підтисла губи, очікуючи, що син, як завжди, відмовить, зішлеться на важливі справи. Шепнула: — Він тут, поруч.

На секунду зависло мовчання, але Захар прочистив горло, важко ковтнув і кивнув.

— Гаразд, давай.

На екрані смартфона показалось усміхнене личко восьмирічного хлопчика. Найрідніші у світі оченята, наймиліший кирпатий носик, найсолодші пухкенькі щічки, але… Але Захар бачив лише шрам на пів личка. Погляд мимоволі прикипів до погано загоєного порізу на скроні і щоці. Вже чотири роки у його сина цей шрам, а він досі не звикне. Може, тому й уникає дивитись.

— Як ти, зернятко?

Захар звик кликати Данилка саме так і звик бачити усмішку в такі хвилини. Чомусь, малому подобалось саме це звертання.

— Добре було б. Але бабуся зробила графік, коли можна брати планшет… А коли ти приїдеш, тату?

— Ще не знаю. Зараз багато справ. Може, за два або три тижні.

— А, ясно… Погода зіпсується. А я думав тобі показати, як на роликах навчився кататись.

— Вже зіпсувалась, — Захар зиркнув у вікно, за яким стояла стіна з дощу. — Може, ще потепл…

Якби не ввімкнені двірники, через зливу він не розгледів би дівочу фігурку, яка чимдуж бігла через все подвір'я у бік закутка. Але побачив. І навіть впізнав.

— Куди це вона?

— Хто там? Куди ти дивишся? — озвався Данилко.

— Так, декого побачив… Зернятко, мені час. Зателефоную завтра. Слухайся дідуся і бабусю, гаразд?

Вони розпрощались, і Захар завів авто. Щоб не мокнути, під'їхав ближче до сховку, в який пірнула Рута. Але кілька крапель все ж впали за комір, доки вийшов з авто і забіг під дах.

— Ой!

Рута підстрибнула з місця і обійняла себе руками. Проте щойно побачила, хто перед нею, полегшено опустила плечі.

— Злякав? Вибач. Побачив, що ти біжиш кудись під дощем.

Її бліді від холоду щоки трохи порожевіли, коли він підійшов ближче і зміряв її з ніг до голови пильним поглядом.

— Змокла зовсім.

— Так, я… — вона запнулась, бо не знала, як пояснити, чого прибігла сюди під час зливи без парасолі.

— Ти від когось тікала, чи що?

Захар кивнув на її гумові капці, явно призначені для того, щоб ходити біля дому і не в дощ. Навіть не підозрював, що його мимовільне припущення — правда. Від подиву здійняв одну брову, коли Рута прошепотіла:

— Тікала.

Вона безсило опустила плечі, але міцніше обійняла себе у спробі зігрітись.

— Підозрюю, не від лютих собак.

Він зняв свій теплий бавовняний блейзер і, підійшовши ближче, обережно накинув Руті на плечі.

— Дякую. Але ви самі змерзнете…

— Розкажеш, що трапилось?

Рута дивилась в землю, не знаючи, казати чи ні. Вони ж ледве знайомі, незручно якось.

— Вибачте. Просто це… Ну, нічого страшного. Я… Я побуду тут, доки стихне дощ, і піду додому.

— Аякже.

Захар зітхнув, міркуючи, що робити, але не встиг озвучити своє рішення.

— Руто, ти де? — волав хтось посеред фабричного подвір'я. — Бачив, ти сюди бігла!

Вона округлила очі, якось підібралась вся. Хаотично крутнула туди-сюди головою, наче хотіла знайти надійніший сховок. Захар зауважив це все, не зводив з неї погляду, а тоді повільно крутнувся до виходу.

— Не треба. Не кажіть, що я тут.

Він не звернув уваги на її слова, вийшов геть і гукнув:

— Хто ви і чого вештаєтесь подвір'ям моєї фабрики?

Чоловік у шкірянці, що метався подвір'ям, був геть мокрим. Він підбіг до Захара і зазирнув у закуток.

— Дмитро мене звати. А ви новий директор, так? Я тут дівчину шукаю. Невисока така, з довгим волос… О, ти тут!

Рута позадкувала до стіни, коли він зайшов під дах. Щоправда, зробив лише два кроки, бо Захар притримав його за плече і обійшов, став попереду так, щоб закрити собою дівчину.

— Здається, Рута не має бажання з вами спілкуватися зараз.

Дмитро весь наїжачився. Огидно пирхнув і вишкірився, забуваючи про ввічливість:

— Не твоє діло. Відійди.

— Усе, що робиться в межах цього подвір'я, — моє діло, — спокійно зауважив Захар. — Або ти йдеш звідси сам, або я кличу охоронця. Чи краще одразу поліцію?

Рута за його спиною принишкла, стояла тихо, як мишка, і боялась зайвий раз вдихнути. Лише скривилась, коли з Дмитрового рота полився потік матюків.

— ...Я то піду! Але ми з тобою ще поговоримо!

Не ясно було, до кого він це вигукнув — до Рути чи до Захара, бо все зазирав за його плече, дивився почергово на обох. Відповіді на свою лайку не почув і, ще поогризавшись, забрався геть.

Захар відмер тільки коли матюки віддалились і стихли. Повернувся до Рути, мовчки похитав головою.

— Де ти знайшла таке одоробло на свою голову?

— Я його не шукала.

— Отже, він тебе знайшов.

— Навіть не спитаєте, що йому від мене треба було?

— Й так зрозуміло що.

Вона зиркнула на нього і густо почервоніла. Чомусь, хотілось виправдатись:

— Не подумайте, я не зустрічаюсь з ним чи щось таке. Це все вітчим мені його сватає, а я… Я ні, не подумайте.

— А ти не хочеш такого кавалера?

— Не хочу.

— Тоді їдьмо вже звідси. Ти вся мокра.

— Дякую.

Рута слухняно пішла за ним до авто і сіла на переднє пасажирське сидіння, вирішивши, що він підвезе її додому.

— Я вам сидіння намочу. Вибачте, — белькотіла.

— Нічого страшного.

Захар увімкнув обігрів, і навіть попри мокрий одяг, їй потеплішало. Хотіла віддати піджака власнику, але він сказав, щоб поки що лишила собі.

Дощ трішки стишився, але не вгамувався до кінця. Сірий день повільно перетік у сірий вечір, на землю опускалися сутінки.

Рута не вказувала дорогу, бо Захар вже її знав. Але раптом напружилась, зрозумівши, що він минув поворот на її вулицю. Може, вирішив мотнути круга по кращій дорозі?