3. Завдяки дощу

Захар якраз сів за кермо, збирався заводити автомобіль, коли по відеозв'язку зателефонувала мама.

— Данилко хоче тебе побачити. — Вона прохально вигнула брови й підтисла губи, очікуючи, що син, як завжди, відмовить, списавши все на важливі справи. Шепнула: — Він тут, поруч.

На секунду зависло мовчання. Захар прочистив горло, важко ковтнув і кивнув.

— Гаразд, давай.

На екрані смартфона показалось усміхнене личко восьмирічного хлопчика. Найрідніші у світі оченята, наймиліший кирпатий носик, найсолодші пухкенькі щічки, але… Але Захар бачив лише шрам на пів личка. Погляд мимоволі прикипів до погано загоєного порізу на скроні й щоці. Вже чотири роки у його сина цей шрам, а він досі не звикне. Може, тому й уникає дивитися.

— Як ти, зернятко?

Захар звик кликати Данилка саме так і звик бачити усмішку в такі хвилини. Чомусь малому подобалося саме це звертання.

— Добре. Але бабуся зробила графік, коли можна брати планшет… А коли ти приїдеш, тату?

— Ще не знаю. Зараз багато справ. Може, за два або три тижні.

— А, ясно… Погода зіпсується. А я хотів тобі показати, як на роликах навчився кататися.

— Вже зіпсувалася. — Захар зиркнув у вікно, за яким стояла стіна з дощу. — Може, ще потепл…

Якби не ввімкнені склоочисники, через зливу він не розгледів би дівочу постать, яка чимдуж бігла через все подвір'я у бік закутка. Але побачив. І навіть впізнав.

— Куди це вона?

— Хто там? Куди ти дивишся? — озвався Данилко.

— Так, декого побачив… Зернятко, мені час. Зателефоную завтра. Слухайся дідуся і бабусю, гаразд?

Вони розпрощалися, і Захар завів авто. Щоб не мокнути, під'їхав ближче до сховку, в який пірнула Рута. Кілька крапель все ж впали йому за комір, коли, вийшовши з авто, біг під дах.

— Ой!

Рута підстрибнула з місця й обійняла себе руками. Щойно побачила, хто перед нею, полегшено опустила плечі.

— Злякав? Вибач. Побачив, що ти біжиш кудись під дощем.

Її бліді від холоду щоки трохи порожевіли, коли він підійшов ближче і зміряв її з ніг до голови пильним поглядом.

— Змокла зовсім.

— Так, я… — Вона запнулася, бо не знала, як пояснити, чого прибігла сюди під час зливи без парасолі.

— Ти від когось тікала, чи що?

Захар кивнув на її гумові капці, явно призначені для того, щоб ходити біля дому і не в дощ. Навіть не підозрював, що його мимовільне припущення — правда. Від подиву здійняв одну брову, коли Рута прошепотіла:

— Тікала.

Вона безсило опустила плечі, міцніше обійняла себе у спробі зігрітися.

— Підозрюю, не від лютих собак.

Він зняв свій теплий бавовняний блейзер і, підійшовши ближче, обережно накинув Руті на плечі.

— Дякую. Але ви самі змерзнете…

— Розкажеш, що трапилося?

Рута дивилася в землю, не знаючи, розповідати чи ні. Вони ж ледь знайомі, незручно якось.

— Вибачте. Просто це… Ну, нічого страшного. Я… Я побуду тут, доки стихне дощ, і піду додому.

— Аякже.

Захар зітхнув, міркуючи, що робити, але не встиг озвучити своє рішення.

— Руто, ти де? — волав хтось посеред фабричного подвір'я. — Я бачив, ти сюди бігла!

Вона округлила очі, напружилася. Хаотично крутнула туди-сюди головою, ніби хотіла знайти надійніший сховок. Захар зауважив це все. Не зводячи з неї погляду, повільно крутнувся до виходу.

— Не треба. Не кажіть, що я тут.

Він не звернув уваги на її слова, вийшов і гукнув:

— Хто ви й чого вештаєтеся подвір'ям моєї фабрики?

Чоловік у шкірянці, що метався подвір'ям, був геть мокрим. Він підбіг до Захара і зазирнув у закуток.

— Дмитро мене звати. А ви новий директор, так? Я тут дівчину шукаю. Невисока така, з довгим волос… О, ти тут!

Рута позадкувала до стіни, коли він зайшов під дах. Щоправда, зробив лише два кроки, бо Захар притримав його за плече й обійшов, став попереду так, щоб закрити собою її.

— Здається, Рута не має бажання спілкуватися з вами зараз.

Дмитро весь наїжачився. Огидно пирхнув і вишкірився, забуваючи про ввічливість:

— Не твоє діло. Відійди.

— Усе, що робиться в межах цього подвір'я, — моє діло, — спокійно зауважив Захар. — Або ти йдеш звідси сам, або я кличу охоронця. Чи краще одразу поліцію?

Рута за його спиною принишкла, стояла тихо, як мишка, і боялася зайвий раз вдихнути. Лише скривилася, коли з Дмитрового рота полився потік матюків.

— ...Я піду! Але ми з тобою ще поговоримо!

Не ясно було, до кого він це вигукнув — до Рути чи до Захара, бо все зазирав за його плече, дивився почергово на обох. Відповіді на свою лайку не почув і, ще поогризавшись, забрався геть.

Захар відмер тільки тоді, коли матюки віддалилися і стихли. Повернувся до Рути, мовчки похитав головою.

— Де ти знайшла таке одоробло на свою голову?

— Я його не шукала.

— Отже, він тебе знайшов.

— Навіть не спитаєте, що йому від мене треба було?

— Й так зрозуміло що.

Вона зиркнула на нього і густо почервоніла. Захотіла виправдатися:

— Не подумайте, я не зустрічаюся з ним чи щось таке. Це все вітчим мені його сватає, а я… Я — ні, не подумайте.

— А ти не хочеш такого кавалера?

— Не хочу.

— Тоді їдьмо вже звідси. Ти вся мокра.

— Дякую.

Рута слухняно пішла за ним до авто і сіла на переднє пасажирське сидіння, вирішивши, що він підвезе її додому.

— Я вам сидіння намочу. Вибачте, — белькотіла.

— Нічого страшного.

Захар увімкнув обігрів, і навіть попри мокрий одяг, їй потеплішало. Хотіла віддати блейзер власнику, але він сказав, щоб поки що лишила собі.

Дощ трішки стишився, але не вгамувався остаточно. Сірий день повільно перетік у сірий вечір, на землю опускалися сутінки.

Рута не вказувала дорогу, бо Захар вже її знав. Але раптом напружилася, зрозумівши, що він минув поворот на її вулицю. Може, вирішив мотнути круга по кращій дорозі?