2. Гість, який обирає іншу

У неділю Рута сподівалася відпочити. Думала, що відкриє куплену на тижні книгу про моду і оточить себе блокнотами зі свіжими ескізами — якщо можна назвати ескізами її аматорські малюнки одягу. Натомість треба стояти на кухні й готувати обід для важливого гостя.

Вітчим не попередив, хто прийде, але роздав чіткі вказівки:

— Руто, приготуй смачний обід, як ти вмієш. І пиріг свій яблучний спечи. Іринко, гарно вберися і нафарбуйся, щоб справити враження.

У такі хвилини Рута почувалася якоюсь Попелюшкою, їй-богу. Тільки у неї не мачуха, а вітчим.

Але краще вже так, ніж щоб він знову запрошував Дмитра Івановича і сватав їй. При згадці про вчителя фізкультури, який ще у шкільні часи тягнув до неї свої брудні лапи, Руту пересмикнуло. Ні, краще вже бути Попелюшкою і готувати обід. Нехай гості приходять до Іринки.

— Вже спікся? Смачно пахне!

Іринка показалася на кухні з маминими бігудями на голові, які бозна-де видобула. Вистрибнула на стільницю дупою, теліпала ногами й водила туди-сюди носом, вдихаючи аромат майже спеченого пирога.

— Що це в тебе на голові? — скоса глянувши, спитала Рута.

— Я сьогодні буду у стилі шістдесятих. Чи дев'яностих… Коли там дівчата ходили з такими накрученими копицями на голові? І з синіми тінями навколо очей, схожими на синці!

— Ти хочеш кавалера відлякати?

— Хочу! — Іринка надула губи й опустила плечі. — От якби тато покликав Ромка мого…

Рута похитала головою. У молодшої сестри щотижня був новий залицяльник, тому уточнила:

— Ромко — це той на мотоциклі? Який у Польщу на роботу їздив, а зараз те й робить, що ледацює?

— Той! Ну і що, що ледацює?! Зате знаєш, який у нього мотоцикл… Це так сексі — гасати разом на мотоциклі проти вітру! А знаєш, які у нього кубики на животі?!

— Як на мене, краще б на мізках були звивини, ніж на животі кубики. — Рута всміхнулася і пішла діставати пирога. — Дивися, бо доїздитесь!

— Ми безпечно. І взагалі, ти — зануда! Так, ніби тобі сімдесят два, а не двадцять два.

— А тобі наче дванадцять, а не двадцять.

— Пфф. Я пішла збиратися.

Попри плани зробити з себе фарбовану кікімору, Іринка вийшла красунею — ні яскравий макіяж, ні пишні кучері не могли зіпсувати природної вроди. Рута по-доброму заздрила, адже з нею такого ефекту не траплялося, хоч і провела багато годин за спробами навчитись робити професійний макіяж.

Вона, як завжди, не фарбувалася, одягнулася зі смаком, але просто, щоб не впадати в око. Марсалова сукня на довгий рукав гарно відтіняла шкіру і завдяки пишним складкам на бюсті робила груди візуально більшими. Рута пошила її лише кілька тижнів тому й оце вперше надягла.

Перед тим як спускатись у кухню-вітальню, вона тихенько зазирнула в батьківську спальню. Мама лежала, заплющивши очі, — знову знемагала від мігрені. Щоб не турбувати її, Рута зачинила двері, навіть не питаючи, чи спуститься вона до гостя.

Останнім часом мігрень ставала сильнішою, не відступала від таблеток і з'являлася чи не щодня. Мама майже не виходила зі спальні, траплялися лише зрідка дні, коли вона мала вдосталь сил спуститись вниз, приготувати їсти чи допомогти вітчиму в його придорожньому готелі. Про постійну роботу й мови не було.

Вітчим сьогодні був при повному параді. Біла у смужку сорочка тріщала на його пузі, а тонке руде волосся лежало гладенько зачесаним, від чого здавалося ще рідшим.

— Ну, красуня ж! — похвалив він свою Іринку. — Схожа на вашу матір молодою.

Сестра справді вдалася в маму — була такою ж високою, з пишними грудьми й картинно правильними рисами обличчя. З Рутою гени зіграли злий жарт, подарували усе від покійного батька. Він загинув за три місяці до її народження, тож Рута його не пам'ятала, але з єдиного весільного фото батьків на неї дивилася власна копія, тільки у чоловічій оболонці.

— Мама не зійде? — спитала Іринка.

— Як завжди. — Харчук відмахнувся так, наче його дружина винна у нездужанні.

Рута хотіла заступитися за маму, але цей намір зірвав дзвінок у двері.

— О, наш гість!

Господар дому побіг до дверей швидко, ніби й не заважали йому зайві кілограми.

На стіл вже було наготовлено. Рута швиденько поставила гарячі страви й виструнчилася поруч з Іринкою біля сходів, що вели на другий поверх.

— Заходьте-заходьте! Раді бачити!

У дверях показався високий брюнет у білій сорочці й піджаку. Його очі здаля манили такою синявою, що можна було втонути. Легка щетина не приховала крихітних ямочок на щоках, коли ввічливо усміхнувся до Харчука.

— Ох, — видихнула стиха Іринка і хаотично почала поправляти волосся.

Рута теж глянула до гостя й одразу впізнала його. Новий власник фабрики! Вона бачила його здаля разок в одному з цехів. Придивлялася тоді, бо вже чула, як жінки обговорювали, який він красень.

— Доброго дня! — привітався гість, проходячи в дім.

Він віддав господарю пляшку вина, яку приніс з собою, і підійшов до дівчат.

— Знайомтеся, це мої дівчатка, — улесливо забелькотав Харчук. — Іринка і Рута. Дружина нездужає, прошу вибачення, що її не буде.

Як же вмів вітчим ввічливо щебетати про маму, коли її поруч не було! Рута закотила очі під лоба від цього блазнювання, а коли знову глянула прямо, наткнулася на уважний погляд, на магнетичну синь.

— Дуже приємно. Захар, — представився гість.

Не кинувши й мимобіжного погляду на Іринку, він подав Руті руку долонею догори. З подиву і від синіх чарів вона не одразу здогадалася вкласти пальці у відкриту долоню навпроти. Лише довга павза і лікоть сестри, який штурхнув у бік, повернули до реальності.

До її пальців торкнулась тепла шкіра його руки, а потім — губи. Треба ж, як у галантні джентльменські часи!

Серце тихенько тьохнуло.

Рута дивилася, не кліпаючи, як новий власник фабрики цілував її руку. А потім розчарувалася, коли він так само подав відкриту долоню Іринці.