1. Намисто, яке вона не купила

Чимось захоплена, чимось зачарована жінка завжди притягує увагу. Навіть якщо просто дивиться на дешеве брязкальце, а її очі сяють.

— Хто ця дівчина?

Захар з легкою нудьгою мружився від вересневого сонця і оглядав ярмарок на подвір'ї старої фабрики, яку нещодавно придбав. Погляд перечепився за невисоку, зовсім юну дівчину з темним волоссям до самої талії. Вона крутила у пальцях простеньке намисто, яке навіть здаля разило в очі переливами прозорих камінців. Оглядала звичайну біжутерію, як велику дорогоцінність, аж стало цікаво — що у ній такого?

Заступник прослідкував за поглядом Захара і здивувався:

— Ота в коротенькій сукні? Так це наша Сіренька Рута.

— З таким гарним іменем — і сіренька?

— То у неї прізвище таке. Але й не тільки. Її сестра, ох, ото дівчина! А Рута, ну самі бачите... Вона, до речі, пасербиця Харчука, нашого колишнього голови. Ви до нього ще не ходили, ще не познайомились?

— Ще ні.

Харчук запросив Захара в гості для знайомства ще в перші дні, щойно дізнався, що стара швейна фабрика, яка ледве дихає, перейшла у нові руки. Про нового власника блискавично ширилися чутки. Чи то вдівець, чи то розлучений, одним словом — вільний. Дуже багатий, бо купив маєток на околицях селища, який десять років ніхто не міг собі дозволити. Стриманий, відлюдькуватий і капосний — одразу взявся вводити на фабриці свої порядки.

Частково для того, щоб розвіяти ці чутки і налагодити з місцевими хоч якийсь контакт, Захар і влаштував цей ярмарок з нагоди дня селища. Фабрика була тут єдиним підприємством і фактично єдиним місцем, де кипіло життя.

— То ви сходіть. Харчук всіх у районі знає. Якби раптом податкова чи поліція чіплялись...

Захар глянув скоса на свого заступника і нічого не відповів. На випадок "якби раптом" він мав достатньо знайомих в обласному центрі — у Львові.

Тим часом Рута дістала з маленького рюкзачка за спиною гаманець. Зазирнула досередини, пробіглася пальчиками по купюрах і прикусила губу, замислитись і з жалем зиркнувши на намисто. Захар стояв за десяток метрів, на сходах головного цеху, і далі уважно розглядав її профіль. Серед кількох десятків людей на задньому подвір'ї, чомусь, його привабила саме вона.

Дівчина мотнула головою, показуючи продавчині, що не братиме намиста, і відійшла до сусіднього столика, де продавались свіжі пиріжки. Сказала щось пишнотілій тітоньці у фартуху, і та спакувала в паперовий пакет три пузаті, добре просмажені пиріжки.

Захар скривився, подумавши, що у дівчини поганий смак. Він ніколи б не купив їжу в невідомої жінки прямо на вулиці. Чи добре вимитими руками вона ліпила ті пиріжки? Чи розкачувала тісто на чистому столі? Чи на вже готових пиріжках не посиділи мухи?

На секунду згадалося, як на такі закиди реагувала його Уляна. Вона закочувала очі і вказувала у напрямку кухонної плити, якщо такий вередливий. Захар мотнув головою, змахнув дратівливе видиво і знову побачив перед собою ярмарковий балаган. Люди ґелґотали, снували туди-сюди, сміялися, з колонки грала музика, пахло печеним м’ясом і випічкою. Рути біля пиріжків уже не було.

Куди ж поділась?

Він пильно оглянув подвір'я і нарешті побачив, що вона відійшла від натовпу, минула розставлені по периметру столики з крамом, їжею і всякою всячиною, йшла в бік старого корпусу, до якого примикали кілька дерев’яних халабуд, чомусь, досі не знесених. Там не було виходу з подвір’я. Не знала і заблудилась?

— Вона не на фабриці працює? — спитав заступника.

Наскільки встиг зрозуміти за короткий час, чи не половина місцевих працювали тут, не було сім’ї, не залученої до фабричного життя.   

— Чого ж ні, на фабриці. Рута хоч молода, але вже в експериментальному цеху працює з нашими найкращими швачками. У дівчини талант!

— Молода? Скільки їй?

— Ну… така, як мій молодший, Іван, разом у школу ходили. Двадцять два.

Захар повільно закивав, дивлячись Руті вслід. Виглядала вона молодшою, навіть встиг засумніватись, чи повнолітня. Вже не до заступника, а собі під ніс гмикнув:

— Пішла їсти пиріжки у темному закутку?

Дівчина зникла за рогом старого корпусу, пірнула між халабуд. Заступник відволікся, заговорив з якимось високим чоловіком, забувши про нового начальника під боком.

Цікавість перемогла над Захаром. Повільним кроком він обігнув кількох торговців, підійшов до стола з намистами і безпомилково знайшов те саме, яке крутила в пальцях Рута. Продавчиня нахвалювала його, мовляв, ручна робота, її донечка плете зі скляних перлів, бісеру і гранованого скла. Всього-на-всього двісті гривень.   

Він сто років не купував жіночих прикрас… Точніше, останні чотири роки. Не знав, скільки мала б коштувати така біжутерія, і гадки не мав, чи хоч чимось вона цінна. Тому взяв і купив.

Так і перебирав у пальцях намистини, пішов у напрямку халабуд. Тихо ступаючи по пророслому гравію і дивлячись, щоб на голову не впала якась дошка, зазирнув за стіну корпусу.

Рута сиділа біля картонної коробки, яка ходила ходором. Він зупинився і притулився плечем до стіни. Витягнув шию й побачив одну… дві… три крихітні собачі мордочки, які тицяли носиками в долоню дівчини, забираючи маленькі шматочки пиріжків.

— Їжте, їжте, завтра ще щось смачненьке принесу, — шепотіла їм вона і усміхалась.

Захар стиха гмикнув, усміхнувся одним кутиком губ. Щось у ній було.

Він повертався з ярмарку таким замисленим, що не одразу почув, як його гукнув садівник, дядько Петро, щоб відзвітувати: перше опале листя зібране, клумби впорядковані, кущі і дерева "прочищені", без сухих гілочок.

Як новий господар будинку, Захар подякував і розплатився, домовившись, що садівник приходитиме раз на тиждень наглядати за подвір'ям.

— Дякую-дякую, — усміхався і кланявся дядько Петро. — Тут сад занедбаний, але гарний, одне задоволення працювати!

А от тітка Орися зустріла Захара в домі не так люб'язно.