Після написаного

Павло з Марією жили в любові та злагоді. Привели на світ іще трьох діток, усіх їх виростили добросердними та людяними.

Багатьом могло здатися, що насправді так не буває, що не можна виходити з води сухим незліченну кількість разів. Я й сама, можливо, не повірила б у таке. Але, поставивши крапку в кінці цієї розповіді, зрозуміла, що доля моїх рідних була не просто щасливим винятком – вони заслужили на той порятунок своїми вчинками, думками, цілим життям.

Дідуньо був не фанатично, але глибоко віруючою людиною – Бог повсякчас жив у його серці, тому й обходили його всі ті біди та небезпеки. Всевишній беріг його для добрих справ, і хочу ствердити, що Кулик Павло виправдав ці сподівання. До останнього дня свого життя він творив саме добро. Люди йшли до його оселі з будь-якими потребами, і нікому він не відмовив. Міг на ніч прихистити у своєму домі зайшлого волоцюгу чи віддати останню річ, в котрій назавтра сам міг мати потребу...

Бабуся померла, коли мені було п’ять років. Найглибше засів у пам’яті  похорон, коли в могилу опускають труну, а я хочу лягти поряд. Та людина була для мене всесвітом, і я не могла зрозуміти, як це її закидають землею, а я зостануся. Ще закарбувалися вузлуваті бабусині пальці, що кришать мені в миску з молоком свіжий духмяний хліб, а потім ретельно миють начиння. Ставши дорослою, я так само його митиму… Вона, як і дідусь, який прищепив мені віру, добро, людяність, була надзвичайно лагідною і сердечною жінкою.

Такими їх пам’ятаю не лишень я, а й усі, хто знав...

Хай спочивають із Богом мої дорогі великомученики!