ххххх

***

– Brunhilde, meine Liebe, sei nicht so hart zu dir. – Фріц лагідно обійняв за плечі розчулену до сліз дружину. – Du wolltest doch unbedingt ein Kind haben[1].

Жінка підвела на нього зворушливі й великі, немов у лагідної лані, очі. 

– Ja, Fritz, du weißt doch. Das ist mein größter und einziger Traum.[2] – Брунгільда якось винувато схилила голову і притулилася щокою до чоловікової руки, сподіваючись відчути в ній підтримку.

– Dann darfst du nicht wegen des Schicksals einer Leiharbeiterin traurig sein. Das geht uns nichts an. Wir machen alles es ganz offiziell. – Фріц обійшов довкола крісла і примостився на бамбетлі[3]. – Wir müssen Maria nur zwingen, die Unterlagen zu unterschreiben, und um alles andere kümmert sich das Komitee[4].

– Боже мій, про що це вони? Який комітет? Яка дитина? – Марія, яка проходила повз вітальню й зачула цю дивну розмову, мимоволі спинилася. Вона ступила кілька кроків назад і приклала вухо до одвірка.

– Sigfrid hat versprochen, dass die Unterlagen in ein paar Tagen da sind. Und wenn alles fertig ist, werden wir endlich eine vollwertige glückliche Familie[5]. – почувся з-за дверей переконливий Фріців тон.

– Ja, mein Lieber, ja …  – стиха погодилася Брунгільда. – Und wenn Pavlo zurückkommt, nach ihr suchen wird. Was sagen wir ihm[6]?

– Pavlo kommt nie mehr zurück, er kommt nicht hierher und zu keinem anderen Platz auf dem Planeten... Das kann ich dir versichern[7]!

«Господи, це ж вони про мою дитину говорять, про мене і про Павлика! – Від страшного усвідомлення Марія відчула, як її охопив лихоманковий жар, що миттю перетворився на холодний піт. – А чому це він не повернеться? Звідки не повернеться?» – Марія ще більше прилипла до дверей, намагаючись не пропустити жодного слова.

– Schluss mit dem Gemecker. – Фріц простягнув руку й широкою, напрацьованою рукою змахнув з очей дружини сльози. – Das soll uns keine Sorgen bereiten. Es wurde, – він зробив багатозначний жест, тицяючи пальцем в небо, – alles schon beschlossen[8]! 

Жах сповив усеньке Маріїне єство. Чи то від того, що вона підслуховує чужі розмови, чи від змісту почутого, вона затряслася, мов у пропасниці. В душі зненацька прокинулися невідомий страх, приреченість, неміч, вона збагнула, що господарі замислили лихе і збираються вчинити з нею, як з пустоголовою лялькою, – що заманеться і як заманеться, не питаючи, хочеться їй того, чи ні. Марія, заклякла і безпорадна, схилилася на одвірок, відчуваючи, як сили покидають тіло, за мить перетворивши її з упевненої і якоюсь мірою захищеної жінки на найбезпомічніше створіння в цілому світі. Коханий більше не з’явиться і, взагалі, не відомо, чи ще живий, дитину відберуть…

«Чому? Чому? За що?!» – великі сльозини підступили до кутиків очей й тонкими цівками закрапали по лиці. Спересердя, здолавши безпорадність, Марії захотілося вдертися до покою й кинутися з кулаками на своїх кривдників, та, збагнувши, що це нічого не дасть, вона витерла очі подолом запаски й кинулася до своєї кімнати, керована єдиним бажанням – вберегти і захистити дитину.

«Що робити? Що мені робити?» – металися блискавичні думки, зчинивши в Марусиній голові цілковитий розгардіяш.

За ці кілька хвилин, відколи страшна інформація потрапила до її вух і укорінилася в мозку, вона просто зненавиділа Штайнів, які хоч і були в Німеччині для неї найменшим злом, та, мов найлютіші вороги, зазіхнули на найдорожче. Вона й подумати не могла, що її блага й добросердечна господиня може бути здатною на таку підлість.

«Ну добре, Фріц – твердолобий, черствий чоловік, але ж вона – жінка, мама… Ой, яка ж вона мама, вона ж тільки й живе тою думкою, щоб мати дитину! Мою дитину! – Від страшного усвідомлення Марусею затіпало. – Але я не віддам своєї дівчинки цим фашистам! Ніколи не віддам! Радше сама помру, але не допущу цього!» – міркувала в нестямі, кидаючись  кімнатою від колиски зі сплячою дитиною до ліжка, від ліжка до вікна.

Зопалу вона схопила торбину й почала скидати до неї все, що потрапляло під руку, маючи намір негайно податися світ за очі, якнайдалі від осоружного будинку і його небезпечних господарів. Марія запхала до сумки кілька своїх речей, вигребла з шухляди Вірині лашки й зверху поклала пляшечку з недопитим чаєм. Рідина вилилася з пипки і вмить намочила дитячу одежину.

«Боже мій, ну що я роблю? – схаменулася, вихопивши пляшку. – І куди я втікатиму за білого дня?»

Вона розчаровано пожбурила сумку на ліжко й безсило опустила руки, усвідомлюючи, що намагатися кудись утекти зараз, було б безглуздям, яке, до того ж, закінчилося б стовідсотковою невдачею.

«А що, коли я щось недочула чи наплутала, а може, то зовсім не про мене йшлося? А що, як Павлусь нікуди не подівся і завтра, у свій законний вихідний, прийде провідати нас, а ми зникнемо невідомо куди?» – бозна-як визріли рятівні сумніви.

Та Марія чудово розуміла, що дива марно сподіватися, бо Штайни в своїй розмові мали на увазі саме її сім’ю. Проте вона вирішила все-таки дочекатися коханого, адже господар сказав, що документи на дитину привезуть за кілька днів, тож день-другий у запасі ще був.

Наступна доба стекла, наче віск із церковної свічки, залишивши по собі лиш згарок гіркого, мов полин, відчуття, що з Павлом і справді щось трапилося, бо за увесь день він так і не з’явився. Тож серед ночі, коли все навколо, як і господарі, які поснули в передчутті щасливого сімейного життя, огорнула непробудна дрімота, жінка вирішила втікати. Вона нишком вивезла із сіней дитячий візок, потім винесла з кімнати Віру та клуночок із харчами й такою-сякою одежиною і тишком вийшла за ворота. Та щойно зачинила за собою важку рипливу хвіртку, як перед самісіньким носом несподівано вигулькнула чиясь висока й страшна у потемках постать. Від переляку Маруся аж за серце схопилася.