XXXXX

***

У товаристві кількох десятків мертвих, закоцюблих тіл, під прикриттям глупої ночі Павло повернувся до табору. Вартовий на вежі, якого він заледве розтермосив із міцного сну, вгледівши чоловіка в лікарняній піжамі, вельми здивувався й спершу не хотів його впускати, відганяючи, як примару. Та Павлові таки вдалося довести, що він – жива істота, більше того – працівник цього табору. Охоронець довго обслідував його табірну реєстрацію, кілька разів обмацав уздовж тіла, ніби хотів пересвідчитися у справжності нічного гостя, обревізував усі кишені, чи бува не несе із собою заборонених речей, і таки впустив досередини.

Вранці не менш зчудувалося й керівництво. Вольфганг, якому, певно, ще затемна доповіли про повернення смертника, особисто з’явився на заводі й довго випитував у Кулика, як йому жилося в тому санаторії. Павло, уникаючи подробиць, збрехав, що його підлікували й відпустили.

Забачивши біля шнека знайому світловолосу постать, заводський управитель також не повірив власним очам, бо в душі давно поховав свого українського товариша. Герберт був переконаний, що таким, як Кулик, непокірним заколотникам і бунтівникам, у Рейху не було ні прощення, ні помилування, тож він і не сподівався побачити його ще коли-небудь.

– Kerl, ich kann meinen Augen nicht trauen! Bist du wieder da[1]? – Герберт приязно обійняв колєґу й поплескав його по плечу.

– Du siehst es ja[2]! – і собі зрадів Павло.

– Arbeitest du wieder bei mir[3]? – поцікавився німець.

– Es scheint so zu sein. Am Morgen habe ich mit Wolfgang gesprochen, er hat nichts dagegen. Und Herbert, – Павло зосереджено глянув на товариша, – weißt du, wo Maria ist? Heute Morgen war ich in unserem Zimmer, aber die Tür war zu[4].

Герберт змінився на лиці і якось винувато опустив голову.

– Was, was ist passiert[5]? – занепокоївся Павло, угледівши зажуреного Герберта.

– Marusja geht es gut, doch dein Freund, Wasyl wurde erschossen, – обережно промовив Герберт і співчутливо обійняв приятеля. – Deine Frau wurde bei einem hiesigen Bauern eingestellt[6].

– Wie? Wie[7]? – не повірив Павло. Він вражено дивився на друга й кліпав очима, гарячково перебираючи почуті слова. Він не міг збагнути, яке з двох лих більше: смерть найближчого товариша, чи вигнання коханої й дитини?

– Beruhige dich. Martina war in der Stadt. Sie traf sich mit Maria. Sie ist bei Steinen, – спробував заспокоїти приятеля Герберт. – Sie sind freundlich, Marusja selbst sagte, dort gehe es ihr gut[8].

Павло рахував хвилини до вихідного. Удосвіта, щойно блиснуло сонце, він узяв перепустку і вирушив на пошуки дружини та доньки. Герберт докладно описав місцезнаходження обійстя Штайнів, тож за якихось півгодини Павло стояв перед їхніми ворітьми й зосереджено спостерігав за будинком.

Небавом у двір вийшов чоловік, узяв з-під хати вила і рушив до хліва. Павло здогадався, що то господар, але турбувати його не наважився. Ще за якийсь час у вікнах замиготіла худорлява жіноча фігурка, в її поставі чоловік одразу ж упізнав кохану. Він утішено застрибав перед ворітьми, розмахуючи руками й ледве стримуючись, щоб не загорланити на радощах. Постать за вікном помітила метушню надворі і з цікавістю притулила до скла кирпатого носика, але за мить щезла.

Павло припинив підскакувати і розчаровано опустив руки, але вже за хвилину побачив, як із дверей йому на зустріч стрімголов кинулася Маруся. Вона пробігла з півдороги, ледь не загубивши хустини, й, різко розвернувшись, знову метнулася до будинку. Ще за мить вона летіла до Павла з Вірунею на руках. Чоловік стояв перед воротами і щасливо усміхався, розуміючи, що заради таких митей, як ось ця, мусив здолати смерть.

– Павлусику, рідний, ти повернувся! – Маруся вихором кинулася йому в обійми й заходилася обціловувати змарніле обличчя, цілячи то в носа, то в очі, то в губи. Вона всім тілом горнулася до коханого, ніби літ сто не бачила. – Я знала, знала, що ти повернешся! Знала, хоч люди казали, що з того санаторію живими не виходять, – белькотіла втішно, вмиваючись сльозами щастя.

– Ну-ну, заспокойся, я справді – цілий і неушкоджений. – Чоловік  ніжно погладив дружину по щоках і спробував витерти сльози, що котилися без упину з її прегарних очей.

Тим часом Віруня, замаєна облямівкою густих білявих кучерів, сиділа в мами на руках і спантеличено кліпала на незнайомого світловолосого чоловіка, до якого так горнулася її неня, але коли Павло легко вихопив дівчинку і чмокнув у пухку щічку, та жалісливо скривилася і заплакала.

– Чого ти, доню? – взялася заспокоювати малечу Маруся. – Це ж наш татко, тат-ко!

Із хліва вийшов Фріц. Він скрадливо глипнув на щасливу наймичку, яка обіймалася з вродливим чоловіком, як дві краплі води, схожим на її доньку, вірніше, дівчинка була його достеменним відображенням, і непомітно сховався у сінях будинку. Коли Маруся прийшла просити дозволу трохи побути з чоловіком, господарі не заперечували. Брунгільда навіть дозволила спакувати для Павла клуночок із харчами і пообіцяла наглянути за дитиною.

Отримавши нагоду побути кілька годин віч-на-віч щасливі й закохані Павло з Марією вирушили до Ельби. Лише на її гостинних і о такій порі безлюдних берегах можна було донесхочу насолодитися одне одним. Вони якийсь час гуляли розлогими берегами, блукаючи між поодинокими деревами, що височіли настовбурченими божками і дерли до сонця свої кволі, ще чорні руки-гілки, споглядали й не могли надивуватися стрімкій, повноводій течії, що просто вражала своєю неосяжністю.