ххххх

***

– Maria, erklär mir bitte, wohin die Menschen verschwinden[1]? – поцікавився Павло, низько схилившись над красунею-медсестрою, яка ретельно занотовувала в історії хвороби нові відомості.

– Was meinst du[2]? – зиркнувши пронизливо-зеленим поглядом, замість відповіді спитала жінка.

– Na, Iwan aus unserem Zimmer ist weg, – почав обережно Павло, – und Danil aus dem sechsten ist auch plötzlich verschwunden[3]…

Марія, вдаючи заклопотаність, мовчала, не підводячи погляду. Відколи у їхньому закладі з’явився цей вродливий український остарбайтер, який на відміну від інших, навіть самих німців, ставився до неї з особливою увагою, відповідь на це питання щемко тривожила її тендітне серце, яке чи не вперше зважилося відкритися назустріч чоловічій ніжності, що так несподівано увірвалася в її життя в особі цього світловолосого щиросердного пацієнта. Марія воліла не думати про той день, коли Кулика Павла раптом не стане, коли його охайно застелене ліжко в кутку палати назавжди спорожніє і втратить милі окові відтиски його тіла. Вона не хотіла вірити, що цей чужий чоловік, відтепер її підопічний й до певної міри залежний від неї, коли-небудь помре, але й понад усе не бажала, щоб одного дня він, живий і неушкоджений, вибрався з цього ув’язнення і повернувся до своєї законної дружини.

– Maria, sag, sag bitte. – Павло присів навпочіпки й зазирнув медсестрі просто в очі, сподіваючись почути відверту відповідь. – Werden sie getötet[4]? – озвучив страшний здогад, що з кожним наступним, прожитим у санаторії днем щораз більше утверджувався в його свідомості.

Марія підвела на нього глибокий, сповнений глибокої туги погляд. У просторі зависло мовчання – обтяжливе й загрозливе, наче купчасті, вогко-чорні хмари напередодні грози, що зненацька заповстують цнотливо-ясне й високе небо липневої днини, а потім, розкраюючи, шматують його  вогненними блискавицями. Від них не знати чого чекати – загрозливого гуркоту і яскравих спалахів, що знавісніло шаленітимуть якийсь час, а потім обійдуть боком, наче нічого й не було, чи здичавілого вітрогону й дощу, що навипередки зриватимуть дахи та викорчовуватимуть дерева, й, упаси Боже, скарають на смерть якогось необачного подорожнього.

Марія достеменно знала відповідь на це запитання, як константу, істину чи доконаний факт. Раніше їй, сліпій як до власних, так і до чужих почувань, було байдуже до трагічних доль пацієнтів, але тепер думка про неминучий кінець, лякала її не менше, ніж Павла, який тільки здогадувався про свій невтішний вирок і таки сподівався дива. Марія сиділа за медсестринським столом і незворушно дивилася на Кулика, не в змозі промовити і слова.

– Warum schweigst du? Du weißt doch, ich will nicht sterben, ich will leben[5]! – з відчаєм випалив чоловік, розуміючи, що не доможеться правди від цієї німецької ляльки, яка хоч і радо з ним спілкується, та виказувати якихось надважливих, державного значення таємниць не поспішає.

Марія безпорадно закліпала чорно-оксамитовими віями, виштовхнувши дрібні сльозини, що враз зібралися в кутиках очей, бо очі навпроти – ті неймовірно блакитні, ніби виткані з полудневого весняного неба, за які віддала б півжиття, щоб вони дивилися тільки на неї – були сповнені такої невимовної розпуки й приреченості, що жінці всередині все аж затерпло.

– Ja, keiner hat je das Lager lebendig verlassen, – видихнула, ніби прирекла свого співрозмовника на страту, й з острахом роззирнулася, чи немає поблизу свідків. – Das ist eine medizinische Forschungsanstalt, – продовжила пошепки. – An den Gesünderen stellt man Versuche an, und so hoffnungslos Kranke wie du, – вона на мить змовкла, – werden einfach getötet[6].

Павло скам’яніло дивився на медсестру, яка таки спромоглася відкрити страшну правду, й не міг збагнути, котрі з її слів його більше збентежили й налякали, чого слід більше боятися: «безнадійнохворості» чи «умертвлення»?

– Werde ich auch getötet[7]? – залишаючи маневр для надії, перепитав схвильовано.

Знаючи, що подобається Марії, він усіляко підживлював у ній відчуття взаємності, бо думав, що вона, закохана, зможе йому чимось зарадити чи допоможе втекти. Тому це зізнання, що не давало жодних шансів на порятунок, виявилося для нього цілковитим відкриттям, в яке він відмовлявся вірити.

– Ich denke, du wirst wie die anderen Kranken ins Jenseits befördert, durch eine Injektion, – жінка відвела погляд, намагаючись стримати емоції, що сочилися тоненькими цівками сліз. Сподіваючись випередити їхній струмінь, Марія піднесла до очей білосніжну, з гаптованими кутиками хустинку й на мить просвітліла. – Weißt du, ich habe von unseren Ärzten gehört, wenn man nach dieser Injektion nicht sofort einschläft, hat man Chancen, am Leben zu bleiben[8], – вона ніби ожила й дивилася на Павла очима, сповненими сподівання. Бо якщо це правда, якщо лікарі не лукавлять, розповідаючи про властивості й спосіб дії тих смертоносних уколів, то, можливо, Павло справді матиме шанс позмагатися за життя?

– Gültig? – і собі перепитав обнадієний хворий. – Gültig[9]?

– Redlich, ich erinnere mich nicht daran, dass jemand die Wirkung der Arznei ausgehalten hätte[10], – зізналася медсестра, не бажаючи обманювати його, чим розтерла на порох щойно подароване уповання.

Павло, мов оглушений обухом, повільно підвівся. Ватяні ноги підтиналися, наче забагли відмовитися носити на собі осоружне тіло. Розум не бажав вірити в те, що життя так безславно закінчиться, що його обдурили, відіславши на смерть, а не на одужання, і що тепер йому ніщо не зарадить.  Найстрашнішим було те, що з його смертю сиротами мали б лишитися кохана дружина і маленька донечка. Чоловік іще раз приречено глянув на медсестру, цієї миті відчуваючи злість і на неї, і на весь німецький народ, і, не прощаючись, почвалав до палати.