ххххх

***

– Томо, Томочко, ми побралися! – Маруся злегка потермосила подругу, яка, згорнувшись калачиком, лежала на горішній полиці, що раніше слугувала ложем для неї самої, а тепер, з часу її вагітності, стала ліжком Тамари, бо та уступила їй своє, долішнє. – Томо… – Подруга не відповідала. – Тамарко, що з тобою? Та прокидайся ти!

Дівчина не реагувала. У бараковому сутінку було видно, як вона дихає –  глибоко й неприродно-важко, ніби їй бракувало кисню чи якийсь тягар болісно придушив груди, перегородивши повітрю доступ до легенів. Було незрозуміло чи вона спить, загрузла в глибокому, тривожному сні, чи то якийсь клопіт так пригвинтив її до стерні матраца, що вона й поворухнутися не може. Маруся доклала зусиль і розвернула колежанку обличчям до себе.

Чорнява Тамарина голова, обрамлена куцими кучерями, безсило впала на подушку, і замість вродливого, із гладкою, ніжною шкірою, чорнобрового личка Маруся побачила суцільне місиво. Під очима чорніли величезні синці, а над бровою зяяла розсічена, вивернута назовні кривава рана.

– Господи, що сталося? – Марічка аж заклякла. Вона дивилася на скривджену подругу, відчуваючи, як від жаху в самої волосся стає дибки. – Бідолашна моя, за що тебе так?

Тамара дивилася поперед себе, мов скаменіла, не реагуючи ні на слова, ні на жести, байдужим, широко розкритим поглядом, в якому нуртувало, вихором здіймалося здичавіння чи й божевілля. Маруся спробувала розрадити подругу, заспокоїти, схилити до розмови, але та лише важко зітхала. І на те не було ради.

– Потерпи, моя золота, – Марічка взяла вузьку Томину руку й обережно погладила. – Зараз я накрию тебе, і ти спробуєш заснути. Добре? – Вона потяглася вздовж Тамариного тіла за тоненьким рядном, що грудкою збилося в ногах, і відчула, як пальці ковзнули по липкій, в’язкій гущі. Марійка піднесла до очей забруднену руку і враз збагнула, що трапилося.

«Боже милосердний, – подумала з іще більшим жахом, – і за що їй така кара?»

Мов запаморочена, навпомацки віднайшла мідну миску, в якій зазвичай милися дівчата, принесла води та почала обережно обтирати скривавлене тіло подруги. Та не пручалася, лише незворушно лежала, дивлячись у нікуди спорожнілим поглядом.

Маруся знала, що в танґермюндівському, зрештою, як, певно, і в інших таборах, завжди було вдосталь охочих до тілесних втіх. Хтось із жіноцтва віддавався з любові, хтось за пачку цигарок, банку консервів чи хлібину, як от їхня Олена, а були й такі, що з самої хоті підставляли свої розкішні слов’янські тіла під німецьких офіцерів і наглядачів.

З-поміж мешканок виробничих бараків будь-хто, охочий до перелюбу, міг знайти собі пару для задоволення сороміцьких потреб, бо ніде правди діти,  природа брала своє. До того ж, у підневільному середовищі жіноче тіло мало статус своєрідної валюти, завдяки якій хоч якось, та можна було покращити своє гастрономічне, а почасти й фінансове становище. Дехто навіть зважувався народжувати від нелюбів, бо тим, хто носив під серцем дитину, так само належали пільги. Але переважна більшість остарбайтерок таки зберігала і цноту, і гідність.

Такою була і Тамара – скромна, набожна дівчина з родини сільського вчителя, яка хоч і мала звабливу вроду, в своїх дев’ятнадцять і думати не сміла про чоловіків. Мати, виховуючи єдину доню з-поміж чотирьох синів, завжди наголошувала на тому, що жінка повинна мати «лице», тобто гідність і, якщо вже їй доведеться «сплутатися» з чоловіком, то він обов’язково мусить бути надійним і таким, щоб «на все життя». І хоча недосвідчена Тома до ладу не розуміла, що то значить «сплутатися», вона з трепетом чекала того часу, коли зустріне надійного й порядного хлопця, з яким створить сім’ю і щасливо проживатиме свої дні. Та виявилося, що реальність не мала нічого спільного з її уявленнями про стосунки між чоловіком і жінкою.

Того червневого недільного вечора Тамара поверталася з душу, який для найманців був рідкісним задоволенням. Німці часто ошпарювали окропом нари, раз на місяць проводили дезінфекцію бараків, а от митися цілком дозволяли лише раз на тиждень. Тома крокувала навпростець табірною площею до свого барака. Спекотний вітер обдував її легку, літню сукню і вона раз у раз приставала до вогкого, ще не обсохлого тіла, туго облягаючи випнуті груди і стегна. Раптом дівчина почула позаду себе поспішні кроки. Хтось смикнув її за лікоть.

– Да подожди ты, красавица! – почувся знайомий голос.

Тамара налякано озирнулася. На неї дивився посоловілий і якось більше, ніж зазвичай, зизоокий Христофор.

– Чого вам? – спитала сухо.

– Да не торопись так, давай поговорим, – промугикав чолов’яга, випускаючи в повітря смердючі спиртні випари.

– Про що мені з вами балакати, пане Христофоре? Ви, он, на ногах ледве держитеся! – насмішкувато зауважила дівчина.

– Я еле держусь? – якось злобно перепитав управитель. – Ну это мы сейчас проверим! – він іще дужче стиснув пальці на Тамариному лікті й, нічого не пояснюючи, силоміць потягнув за собою.

Дівчина не відразу збагнула, що коїться. Та коли усвідомила, що з обценьків чоловічих рук вирватись не може, заблагала: