XXXXX

***

Заспаний, похмурий ранок термосили поодинокі сонячні промені, що насилу пробивалися з-за горизонту. Павло на повні груди вдихнув вологого ранньовесняного повітря й переступив поріг цеху. Раптом щось жахливо заскрипіло, затріщало й із крайнього шнека посипалися рясні іскри.

Працівники покинули роботу, налякано відстрибнули і заклякли. Павло і собі якусь мить спантеличено спостерігав за вогненним феєрверком, що розпльовувався навсібіч яскравими пасмами, а потім, збагнувши, що коїться негоже, стрімголов кинувся до конвеєра. Зазирнув у жолоб. У лаві рідкого цукру плавали розкришені уламки каменя, від чого лопаті боляче скрипіли й буксували. Дрібніші шматки скочувалися вниз разом із липкою гущею, а більший – застряг між двома закрутами, вигнувши один із них у протилежний бік.

– От біда! І кому закортіло робити такі збитки?

Павло оббіг машину з одного боку, потім глянув з іншого, ніби роздумуючи, як до неї підступитися, а тоді, схопивши викрутку, не спиняючи механізму, взявся розкручувати гайки. Щойно лопаті послабилися, як огорнений густою масою камінь важко покотився жолобом. Хлопець вихопив його з липкої патоки й відкинув убік. Одну з перешкод було усунуто, але цього недостатньо – слід полагодити попсуту деталь і якнайскоріше.

Не можна було вимикати устаткування, бо відсутність шуму в цеху одразу зауважили б охоронці, і навіть якби на тишу у цукроварні ніхто не відреагував, то наприкінці дня господар неодмінно не дорахувався б кількох мішків, і тоді шукали б злодіїв, а безпідставно звинувачені люди, щоб урятувати свої душі, розкрили б справжню причину браку цукру. І хто тоді був би крайнім? Звісно, він! Тож усе належало зробити, як то кажуть, без відриву від виробництва.

План дій начебто був зрозумілим, але в Павловій голові, замість потрібних і раціональних міркувань, що мали б підказати спосіб, як полагодити несправність, чомусь визрівав панічний страх: що ж буде, якщо про інцидент таки дізнається начальство? Ця думка спалахувала в його свідомості миготливими калейдоскопом, змінюючи одну картинку зі страшною розправою над шкодоробами і ним, у тому числі, на іншу – більш жорстоку, не даючи змоги зосередитися й вигадати більш-менш реальний спосіб усунення пошкодження.

Хлопець дивився на складний механізм, начинку якого знав лише з теорії, і усвідомлював, що від браку досвіду і цієї раптової паніки в нього починають трястися руки. Але, повагавшись якийсь час, він, не думаючи, що з того в результаті вийде, взявся стягати один за одним нижні закрути. Вони легко сповзали зі штиря, обмазуючи руки липким сиропом. Врешті Павло обережно визволив погнуту деталь. Покрутив у руках, витер об штани і спробував випрямити, але міцний сплав не піддався. Тоді хлопець випростався, взяв лопать за два кінці, серединою приклав до коліна і що було сили знову потиснув. Цього разу один із кінців трохи розігнувся. Втішений таким результатом, Павло спробував іще. Але чи то сил забракло, чи то метал передумав піддаватися, в нього більше нічого не вийшло.

– Оно, Миколу попросіть, – прокричав хтось із гурту. – Він хлопець кремезний, може, подужає.

Павло здригнувся від вигуку, що наважився порушити монотонний гул цеху, бо за клопотом забув, що за ним мовчки спостерігають десятки очей.

– Подужає, кажете? – механік відчув, як у ньому наростають лють і агресія. Він розвернувся, загрозливо поплескав ушкодженим вентилем собі по руці і ступив кілька кроків убік натовпу.

Люди суцільною масою відсунулися до стіни.

– Руки би вам поламати… – процідив крізь зуби й, наблизившись до Миколи, тицьнув деталлю йому в живіт. – Розгинай!

Хлопець так само, як і механік, приклав зігнуту лопать центром до коліна й, надувши від напруги щоки, в одну мить вирівняв її.

– Прошу, – повернув ввічливо.

– Прошу, прошу… – перекривив його роздратований Павло. – Ви мені ліпше скажіть, як я тепер все це маю на місце закласти?

Працівники сприйняли Павлове запитання не інакше, як прохання про допомогу, тож, обступивши конвеєр, почали радитися, як встановити деталі на місце. Проблема полягала в тому, що вістря, на яке вони були нанизані, безперестанку крутилося, і за найменшої необережності можна було легко позбутися пальців чи й цілої руки. Хтось порадив Павлові пролізти під конвеєром і спробувати наживляти лопаті на штир із протилежного боку, буцімто там зручніше.  

Механік іще раз обійшов устаткування, критично оцінюючи ситуацію, і пересвідчившись, що так його справді легше буде полагодити, переліз під конвеєром і спробував засилити одну з деталей. Та несподівано легко сіла на вістрі, тож він, не вагаючись, зафіксував її гайкою. Наступну лопать також вдалося встановити безперешкодно, але коли Павло почав настромлювати спершу зіпсутий, а потім наспіх відремонтований вентиль і трохи загаявся, бо той заходив не так легко, як інші, сусідня лопать чиркнула його по мізинцю, утворивши в ньому неглибоку борозенку, яка, втім, одразу ж наповнилася кров’ю. Хтось із жінок настрашено зойкнув. Але хлопець швидко встромив пальця у рот, злизав червону краплю і, не гаючи часу, зафіксував злощасну деталь.

– Ну а тепер зізнавайтеся, хто це зробив? – обтираючи спітніле від напруги чоло, спитав Павло. Він загрозливо випростався перед натовпом, відчуваючи нестримне бажання і повне моральне право вчинити над зловмисником самосуд.