ххххх

***

– А-а-а-а-а! Во-ля! Во-ля! – Павло підхопив кохану на руки й шалено закружляв.

– Відпусти, дурнику! Голова закрутиться! – ледве стримуючи радість, заблагала дівчина.

Вартовий із вишки скособочив на закоханих, мов на божевільних.

– Тихо, Павлусю, бо ще завернуть, – угледівши обурений охоронців погляд, прошепотіла Маруся. Вона притулила до вуст коханого пальчика, наказуючи замовкнути, а потім лагідно погладила по куцому волоссю, що їжаком вибилося з поголеної голови. – Ну ходімо вже! – попросила, смикаючи за рукав.

Вони взялися за руки і протоптаною стежкою попрямували крізь просіку туди, де, за словами співтабірників, мало бути місто.

– Павлику, а давай підемо понад річкою, а потому звернемо в місто, –  запропонувала Марійка. – Тома казала, що це – найліпша дорога.

– Давай, не маю нічого проти. Та й краєвид тут, глянь, який чудесний! – Павло оминув кілька дерев і опинився на розлогій прилуці. – Дивися, дивися, Танґер з Ельбою – чисто, як Свіча з Дністром!

Марічка підступила ближче і також побачила радісну для ока картину: більш вужча і спокійніша річка впадала в ширшу й могутнішу, справді, як водойми неподалік їхніх хуторів. Води рік зливалися в певному місці, і то викликало асоціацію, ніби мама годує грудьми немовля. На тлі цієї краси виднілося Танґермюнде. Воно, мов ошатне пуделочко, лежало собі на мальовничому узвишші, оповите серпантином рік.

Павло з Марією постояли хвилину, захоплено милуючись довколишнім пейзажем, і рушили далі. Небавом удалині показалися картаті будиночки та безліч більших і менших цегляних червонястих веж і гострих шпилів, що продиралися до неба з густої пишної зелені, місцями покрапленої ранньоосінньою позолотою.

Уздовж берега місто підперезував довжелезний і височезний мур, такий величний і непорушний, що, здавалося, за ним розташовується не сучасне місто, а якась середньовічна фортеця. Зрештою, Тамара, що мала нагоду поспілкуватися з містянами, казала, що він якраз і залишився ще з тих часів, коли тут стояв замок.

З її розповідей Маруся з Павлом також дізналися, що вперше про фортецю Танґермюнде на узбережжі Ельби було згадано ще у 1009 році в якомусь стародавньому літописі. Поступово Танґермюндівська фортеця розрослася до міста, яке 1368 року було зараховано до почесного членства у Ґанзі –  об’єднання найзаможніших міст Півночі Німеччини.

У часи Середньовіччя, зрештою, як і тепер, це невеличке містечко було пізнаваним завдяки своїм численним вежам і шпилям, яких тут, буцімто, налічувалося понад три десятки. Найвищою з-поміж решти вважалася башта дзвіниці церкви Святого Штефана, яку заклали ще 1184 року, саме вона найбільше й випиналася над містом, бо її було видно з будь-якого боку.  

Окрім веж і міського муру, погляд привертав і дивний орнамент фахверкових будиночків із білими стінами, обрамленими темними балками, що уподібнювало їх до строкатих українських писанок. Найгустіше будинків було насіяно в тій частині, де закінчувалася оборонна стіна.

– Які гарні хатки! – захоплено вигукнула Маруся. – І зовсім не схожі на наші… – продовжила сумно, згадавши рідний край.

– Ага, дивні якісь, я таких ніколи не бачив, – підхопив Павло. – Страх, як цікаво побачити, як живуть ці німаки!

– Цс-с-с, – сикнула дівчина й роззирнулася, чи бува хтось не почув.

– Чого ти? – добродушно усміхнувся хлопець, – нас же й так ніхто не зрозуміє.

Де-не-де на невеличких клаптиках городів, що, мов індичі хвости, віялами стелилися позаду будинків, працювали люди. Одні картоплю вибирали, інші вже й палили картоплиння – тонкі цівки білого диму пнулися просто в небо, розпорошуючи довкруж знайомий і рідний запах палених сухостебел. Маруся любила вдихати його, коли восени батько з мамою, викопавши бульби, влаштовували цілий ритуал: згрібали сухе картоплиння у велику купу, підпалювали, а коли воно догорало, пекли на згарищі стиглі яблука, настромлені на патички, а потім частували ними дітлахів.

– Павлику, а нас там ніхто не скривдить? – Марійка з острахом притулилася до коханого.

 – От зараз і побачимо, – спробував віджартуватися. – Як будеш чемна, то ніхто й не займатиме. – Він чмокнув її в кирпатий носик і ще міцніше пригорнув до себе.

– Але по нас видно, що ми – чужинці, табірні. – Маруся смикнула плаття, демонструючи пізнаваний стрій.

– Ну то що, забити мають? Чи ти думаєш, що тут самі кати живуть? Не кажи дурниць! – Павло, намагаючись заспокоїти дівчину, потермосив її за плече. – Вони такі самі люди, як і ми. І війна їх, певно, обходить не більше, ніж нас із тобою.

Табірники порівнялися з чоловіком і жінкою, які, позгинавши спини, пліч-о-пліч копирсалися в землі.

– Guten Tag, werte Kollegen[1]! – привітався Павло.

Селяни підвели голови. Жінка в темній запасці, із закрученим у тугу велику ґулю волоссям розпросталася і широкою, наче хлопською, рукою обтерла чоло, а тоді приклала дашком до очей. Чоловік і собі підніс руку, ніби його сонце сліпило й він не міг розгледіти подорожніх. Затим селяни перезирнулись і в один голос відповіли: