XXXXX

***

– Здесь вы будете жить, – акцентуючи на шиплячих, ніби зумисне їх затягуючи, промовив високий на зріст, але якось недоладно скроєний, до того ж трішки зизоокий чоловік років тридцяти п’яти. Він розчинив навстіж двері одного з бараків, запрошуючи новоприбулих робітниць досередини.

У приміщенні зо три метри заввишки, з де-не-де продірявленим дахом, під яким навіть у літню пору чигав відчутний протяг, уздовж стін стояло з десяток двохповерхових ліжок, вузьких і короткавих, ніби нари у в’язниці.

– Ну, девушки, смелее! Располагайтесь, занимайте койки и выходите во двор – пойдем ознакомливаться с производством.

Ніхто з дівчат зайти до щиросердно розчинених нутрощів халабуди не наважився, всі стояли, мов приморожені, боячись і кроку ступити. Лишень довготелеса Марта з розчепіреним навсібіч від «виробничої» стрижки білявим волоссям спромоглася підступити до найближчого ліжка. Вона спершу помацала його рукою, а далі з недовірою обережно присіла на край.

– Та, дівки, – розчаровано похитала головою, – це вам не мамині перини!

Посміливішавши, дівчата посипалися досередини. На декотрих лежаках були чужі речі. Дехто з полонянок навіть спробував поштовхатися за вільні нижні місця, але надто не сперечалися, бо розуміли, переваг у наймитстві не матиме ніхто. Маруся зайняла горішнє ліжко в кутку барака.

За п’ять хвилин на площі трудового табору, нового притулку українських полонених, в якому чоловічі й жіночі хижі розташовувалися навпроти, зібрався натовп щойно прибулих. Маруся зауважила, що тут було набагато менше охорони, але, як і в розподільчому таборі, все обплутував колючий дріт, стовбичило кілька вишок і час від часу з’являлися вояки з собаками. Що діялося за межами цього закладу, уявити було важко, бо височезний непроникний паркан надійно відгороджував його від світу.

Незабаром прийшов Вольфганг і представив російськомовного управителя-наглядача, який розселяв дівчат. Його звали Христофором, хоча йому більше пасувало б Федір чи Микита, бо лицем був подібний до слов’ян. Удвох вони, мов монументи, надійно вгрузлі в сирій землі, стали навпроти люду й почали нахвалятися своїм виробництвом.

– На сегодняшний день наш завод является самым большим предприятием сахарной индустрии в Европе. – Почав перекладати тираду свого шефа Христофор. – А продукция шоколадной фабрики – самая востребованная в Германии. Вы должны гордиться тем, что получили возможность работать на таком производстве! И быть благодарными, что вас не упекли на какое-нибудь военное или химическое предприятие, где люди от вредности и опасности дохнут, как крысы.

Бранці глипали на промовців широко розплющеними очима й уявляли себе гризунами у передсмертних конвульсіях, від чого тіла пробирало струмом. Люди не розуміли, чи справді їм так пощастило, але кожен, безперечно, усвідомлював, що порох чи хімія – більша загроза для здоров’я, ніж цукор чи шоколад.

– Учитывая то, что вы будете работать в сахарной промышленности, недостатка в этом полезном продукте, в отличие от рабочих других заводов Германии, у вас не будет! – багатообіцяюче переклав слова свого господаря зизоокий. А сам Вольфганг якось так випростався, розвівши руками, ніби хотів проголосити: «Ось я – ваш цар і бог»!

Від слова «цукор» багатьом у шерензі покотилася слина, навіть тим, хто зазвичай солодкого не любив. Люди уявили, як отримуватимуть на десерт заморські ласощі чи досхочу напиватимуться солодкою кавою. Але по тих словах Вольфганг перейшов до питань трудового розпорядку і дисципліни, чим дощенту знищив солодкі ілюзії. За кілька хвилин він розсортував працівників на дві групи, в одній з яких опинилося більше дівчат, а в іншій – хлопців. Господар повідомив, що перші працюватимуть на шоколадній фабриці, а другі – на цукровому заводі. Та Марусю мало обходила ця інформація, вона роззиралася навколо, сподіваючись побачити Павла. У другій групі опинився її Василь, а от коханого ніде не було видно.

«Боже мій, і що з ним знову сталося?» – думала стривожено.

Вона, яка свого часу втратила надію, а потім таки зустріла свого Павлика, страшенно боялася загубити його вдруге. Знаючи, що тепер він десь поряд, Маруся сподівалася, що чужоземна неволя даватиметься їй легше, надіялася, що тепер буде кому турбуватися про неї, таку беззахисну поміж чужими людьми, і навіть уявляла, як вони, попри всі негаразди, намагатимуться бути щасливими і будуть такими, бо то – диво, що він віднайшов її за сотні кілометрів.

Маруся неохоче стала у стрій, поправила на голові хустину, яку їй, як і решті дівчат, щойно видав Христофор і, продовжуючи озиратися на всі боки, рушила на оглядини фабрики.

 ***

– Wo ist der mutige Junge[1]? – спитав Вольфганг, увійшовши до медичного кабінету.

Молода медсестра, з якою Павло, говірливий й відкритий до спілкування, уже встиг познайомитися, саме закінчувала перев’язувати його поранену голову. Побачивши господаря, хлопець винувато промовив:

– Herr, verzeihen Sie mir bitte mein Verhalten[2].

Вольфганг підвів у здивуванні кошлаті брови.