ххххх

***

Павло зіскочив із воза й, крадькома пробираючись поміж дерев у невеличкому сквері, добіг до крислатого дуба, що ріс за кілька десятків метрів від натовпу. Сховавшись за широким стовбуром, хлопець почав дослухатися до голосів, що долинали з плацу. Власне, у загальному гомоні яскраво вирізнявся один – чоловічий, скреготливий, мов звук пилки. У натовпі Павло вихопив поглядом приземкуватого, худорлявого чоловіка, із зачесаним на бік ріденьким, ніби засмальцьованим волоссям.

– Ковальчук Антоніна, – голосно пропищав дядько.  

З гурту вперед ступила пишнотіла, трохи огрядна дівчина.

– Я, – відказала кволо.

– Стати у стрій! – наказав миршавий. 

Дівчина долучилася до рівно вишикуваної шеренги неподалік натовпу.

– Яворський… Мирон, – затнувшись, вигукнув той самий чоловічий голос.

– Я, – почулося грубе, і з юрби виринув високорослий, широкоплечий парубок.

Павло секунду повагався, оббіг кілька дерев, іще раз роззирнувся, чи бува нема поблизу охоронців і, прошмигнувши в колону, втиснувся між двома дівчатами, схожими на сестер.

– Добрий день, – тихо промовив зціпленими вустами.

Дівчата спантеличено скособочили на співстрійника, який з’явився ні сіло ні впало, та про всяк випадок промовчали у відповідь.

– Це до Німеччини? – звернувся Павло вдруге до тієї, яка стояла праворуч.

Молоденька, на вигляд років шістнадцяти, дівчинка зиркнула на нього величезними карими очима, які ще більше округлилися від цього запитання, ніби цікавлячись: «А ти хіба не знаєш?»

– То це до Німеччини, чи на прогулянку? – не втерпів дівочої недолугості.

– Ну, тихо ти! – озвався спереду невисокий рудоволосий юнак і, озирнувшись, додав через плече: – Якщо тобі конче до німаків, то ти не помилився.

Павло, вдоволений почутим, заспокоївся. Йому, на відміну від тих, кого привезли до жидачівського відділку примусово і хто кілька днів просидів у тутешніх камерах голодний і холодний, встигнувши по вінця набратися страху, зовсім не було лячно. Його м’язи не тремтіли, думки не запалювалися, настрій не паскудився, він просто не тямив, як то жити і розуміти, що за якийсь день-два чи найбільше тиждень ти станеш рабом, і не знати, чи ще коли-небудь побачиш своїх близьких, чи повернешся до рідного краю. Павла не тривожила жодна з цих думок, натомість всіма його помислами і діями керувало бажання якнайшвидше віднайти кохану. Йому було байдуже, що з ним буде, ну, може, не байдуже, але він точно про це не думав. Не лякало усвідомлення, що в пошуках Марії ризикуватиме життям, наражатиметься на небезпеки, і не факт, що ті зусилля увінчаються успіхом. Усі ці умовності та потенційні загрози просто не виникали в його голові, тож хлопець спокійно виструнчився і з нетерпінням почав чекати, коли ж його візьмуть до тієї Німеччини.

Про неї він знав небагато. Здебільшого пригадувалися розповіді дідуся Йосипа, який воював у Першу світову. Павло любив слухати старого, бо він, чоловік освічений і грамотний, оповідав їх, мов байки.

Юнак пригадував, як десь десятирічним хлопчиком, сидячи вечорами на призьбі під хатою й тереблячи чи горох, чи кукурудзу, він випитував у діда, чому виникла та війна. А дідуньо, ніби змальовуючи казкових героїв, розказував, як на зламі дев’ятнадцятого і двадцятого століть у Європі стався розкол, через те, що тамтешні держави нерівномірно розвивалися. Сильні, такі як Німеччина, що мала найкращу промисловість і потужне військо, бажали правити світом. Німеччина об’єдналася з Італією та Австро-Угорською імперією у Троїстий союз. Англія та Франція не хотіли миритися з агресивною загарбницькою політикою своїх сусідів, тому  покликали до себе у спілку могутню на той час Російську імперію і назвалися Блоком Антанти. От і стали ці об’єднання сперечатися, хто з них сильніший і важливіший, аж доки не запалили війну.

Про теперішні військові дії на території Радянського Союзу Павло знав іще менше – лише те, що крадькома підслуховував із розмов дорослих. Та й вони були не надто обізнаними, бо зв'язок із довколишнім світом на Заподрині був обмеженим. Очевидним залишалося те, що Німеччина – загарбниця. І ця несправедлива держава довела свою злодійкуватість безпосередньо на ньому, відібравши його Марусю. Павло не бажав миритися з цим фактом і твердо постановив, що жодна сила, умови чи обставини не завадять йому визволити кохану з ворожої неволі. Він не уявляв, як і де шукатиме її, але знав, як «отче наш», що віднайде неодмінно.

Невдовзі над пероном пронеслося «шагом марш», і велетенська сіра маса попливла до вагонів. 

***

Із Перемишля потяг з українською робочою силою рушив до Гдині. Їхали недовго, однак там простояли два дні. Людей увесь час тримали в задушливих вагонах, лиш час від часу дозволяючи виходити на кілька десятків метрів, щоб справити нужду. Раз на день годували їдлом, що більше нагадувало харч для худоби, якого попри несмак цілком вистачало, щоб втамувати відчуття голоду. А ось води вимореним тридцятиградусною спекою людям дуже бракувало – хотілося не тільки напитися досхочу, але й вмитися, якщо не цілком, то хоча б лице, бо від пилу й поту шкіра робилася липкою, від чого безперестанно пріла та свербіла.