ххххх

***

– Васильку, Васильку! – стрункий, худорлявий юнак крізь ліщиновий живопліт прокрався до перелазу і вистромив носа з рясно сплетених гілок. – Васильку-у-у! – ще раз погукав такого ж, як сам, високого на зріст хлопчину, під густою чорнявою чуприною, який наспіх, бо вже вечоріло, догромаджував сіно.   

Хлопець, зачувши своє ім’я, випростався, сперся на граблі, обтер спітніле чоло, залишивши на ньому криві бурі пасма від брудної долоні, і врешті озирнувся. У соковито-зеленій гущавині, мов білий циферблат їхнього, літ із тридцять тому привезеного дідом як військовий трофей австрійського годинника, котрий, відколи Василь себе пам’ятав, висів у світлиці поміж образами, ясніло обличчя його ліпшого приятеля.

– О, Павлусь! Здоров був! Ти до Марусі?

Юнак ствердно кивнув, зачепивши пшеничним чубом чіпкі гілочки.

– Ой! – просичав, смішно зморщивши чоло.

– Її нині мати не пускають, – усміхнувшись із товаришевої незграбності, діловито пояснив Василь. – З полудня вишні рвала, тепер, певно, дрилює. Завтра приходь.

– А-а, ну то добре. Скажеш, що я був. – Не маючи особливої охоти до розмов, Павло махнув другові рукою, буцімто попрощався, і через гору навпростець почвалав до свого обійстя.

Надворі сутеніло. Де-не-де небо скропило першими намистинами зір. Загусле, настояне на пахощах матіоли, щедро висіяної матір’ю у квітнику, липневе повітря пронизувало кожну клітинку й розбурхувало кров так, що хотілося, наче крила, розпростерти руки і кружляти, кружляти в танці, обіймаючи цілий світ. І байдуже, що Маруся не поруч, а десь там, біля миски, вщерть наповненої кармінними пацьорками вишень і не може розділити його радості. Він знає, що його кохана кожної миті з ним, кожна її думка навіть на відстані наздоганяє його й разом вони звучать рівною, злагодженою мелодією. Бо вони, Павло з Марусею, з дитинства – одне ціле, складене з двох половинок, що можуть бути нарізно, але ніколи не житимуть, не існуватимуть поодинці.

Хлопець дійшов до подвір’я й присів на ослоні – повертатися до задушливої хати зовсім не хотілося.

– Латка-битка, шовкова нитка, на мені не була, на тобі згнила! – донеслося гамірне з оселі.

Павло всміхнувся кутиком уст.

«Знову малі латкаються. Їм би повар’ювати і пореготати, горя-біди не знають», – подумав, а тоді підвівся, механічно перегорнув жмутики материнки, що сушилася на призьбі, прихопив свитку про всяк випадок і гайнув за обійстя.

Не поспішаючи, рушив єдиною в селі вулицею, що, на відміну від стежок, була більш-менш доладно втоптана людськими стопами й колесами фір. Власне, це гучномовне слово їй і не дуже пасувало, бо з десяток хат, що складали населений пункт – хутір Заподрино – були хаотично розкидані обабіч неї, а вона тільки перерізала їх на два приблизно однакові клапті. Прирівняти її до тих вулиць, котрими Павлові зрідка, але таки доводилося проходжатися, до прикладу, в Жидачеві чи у Львові, було неможна. Ті – міські, заввихрасті, чи рівні, мов лезо батькової бритви, дороги були викладені з бруку чи обтесаного каменю. Вони не боялися негод і цілий рік залишалися Вулицями. А ця ось, коли пускалися жовтневі дощі, втрачала всяку подобу, перетворюючись на в’язке багно, якого, поки з гостинця[1] дочалапаєш до хати, вистачало якраз, щоб оббабратися ним по самі вуха.

Навколо мертвіла тиша, лиш час від часу над вухом скидалися метушливі жуки чи із сусідніх садиб озивалися стрункостеблі мальви, чиркаючи Павла по голові пишними квітками. Хлопець вийшов за село.

Попереду височіла Куликова гора – маєтність його батька. Власне гора, господарські наділи, млин, чимале господарство зі свійської худоби та птиці дісталося батькові у спадок від його батька – освіченого, заможного шляхтича, який свого часу вислужився перед королем і отримав цей хутір як винагороду за відданість.

Ґаздівство було великим, але Кулики давали йому раду самотужки – семеро хлопців росло в родині, щоправда, Павлові, як найстаршому, перепадала найвідповідальніша робота. І хоча батьки намагалися не перевантажувати його працею, розуміючи, що і він – дитина, старанний і не по-юнацькому відповідальний Павлусь залюбки порався по господарству та доглядав за меншими.

Окрім їхньої багатодітної сім’ї, на Заподрині неквапливо лилося життя ще кількох схожих родин, здебільшого незаможних, але по-простому щирих і доброзичливих – хуторяни разом молилися, разом хрестили дітей і ховали померлих. Коли ж слід було засіяти чи зібрати врожай із безмірних Куликових полів, сусіди також охоче приходили на підмогу. Бо кожен знав, що Кулик Лук’ян, Павлів батько, віддячить сторицею, допоможе, підсобить у разі скрути.

Ця забута Богом і людьми місцина, якої не знайдеш на жодній мапі світу, ось уже двадцять літ була домівкою Павла – безкрайнім всесвітом, в який він був безмежно залюблений і котрий не проміняв би на будь-який інший.

Павло вийшов на гору. У небі зорів тонкий серпик місяця.

«Як же тут гарно! – подумав хлопець і на повні груди вдихнув п’янкого, свіжого повітря. – Шкода, Марусі немає, ні з ким погомоніти. А вчора ж обіцялася, що заміж за мене піде, ластівка моя кароока! Як же я люблю тебе! – зізнався коханій крізь простір замилуваний юнак. – От тільки грошенят пристараю, попрошу батька, щоб допоміг хатину звести, і поберемося…»