ВакацІЇ У ТанҐермюнде

Від авторки

Присвячую моїм дорогим

дідусеві Павлові та бабці Марії

 

На обкладинці: Марія та Павло Кулики

у м. Танґермюнде, Німеччина, 1943 р.

 

За цим на перший погляд пригодницьким заголовком, що, здавалося б, мав анонсувати розповідь про захопливу подорож і відпочинок у якійсь екзотичній місцевості за назвою Танґермюнде, насправді криються трагічні долі мільйонів радянських людей, що свого часу за примусом, проти власної волі потрапили до чужої й жахливої країни, котра скалічила їм душі, долі, а декого й знищила.

Ця розповідь ґрунтується на правдивих подіях із життя моїх дідуся та бабусі, які 1942-го, у різний спосіб, потрапили до містечка Танґермюнде, що на північному сході Німеччини, за 120 км від Берліна.  

У дитинстві я неодноразово чула від діда короткі історії про те, як вони з бабунею перебували на примусових роботах у фашистській Німеччині. Тоді, малою, я не розуміла, що насправді йшлося про людське горе й біду і, певно, навіть, якби й була дорослішою, то все одно не осягнула б усього трагізму того нетривалого, але такого жертовного періоду, бо дідусь – веселий, добрий і оптимістичний – розказував свої історії, мов байки, здебільшого присмачуючи їх захопливими та цікавими сюжетами.

Ті розповіді з часом, певно, зовсім стерлися б з моєї пам’яті, якби не моя мама Поліна. Вона, п’ята й остання дитина в сім’ї Павла та Марії, доглядала батька, зрештою, як і маму, перед смертю. В останні дні свого перебування на цьому світі дідусеві знову згадався танґермюндівський період і він, чи не вперше, якомога повніше описав доньці той відрізок свого життя завдовжки у два роки. При нагоді, коли дідуся не стало, мама все переповіла мені.

У моїй цього разу зрілій голові ті шматки, що раніше видавалися хаотичними кристалами кольорової мозаїки, склалися в цільну, послідовну й логічну картину. Я була вражена силою волі, жагою до життя, а понад усе – міцністю та справжністю кохання дорогих мені людей, тож вирішила, що ця історія не має права зникнути безслідно.

Мамина розповідь мала чимало «білих плям», які, на жаль, уже не було змоги заповнити достовірною інформацією, але був правдивий стрижень із хронології подій, на який я нанизала решту вигаданих героїв і обставин, зв’язавши їх у логічну розповідь, ніби зібрала й зліпила докупи черепки старовинного, й тому безцінного глека. Ті уламки я збирала здебільшого з інтернету, вишукуючи й перекладаючи, переважно з німецької, свідчення очевидців і всілякі історичні довідки, адже мій контакт із працівниками Танґермюндівського архіву був безрезультатним – у них не збереглося жодних документів, що принаймні підтверджували б існування остарбайтерів у місті. До того ж керівниця архіву, пані Зіґрід Брукнер, повідомила, що, на жаль, ні шоколадної фабрики, на якій працювала бабуся, ні цукрового заводу, де трудився дідусь, не існує, хоча будівля останнього збереглася і тепер там облаштовано готель.

Минуло трохи часу, і мені несподівано трапилася нагода побувати в Танґермюнде. Мої вакації в цьому містечку виявилися цілком відмінними від перебування тут моїх рідних. Адже, на відміну від них, я приїхала сюди з власної волі, маючи зовсім інші наміри, думки й сподівання. Безумовно, я також хвилювалася – серце тріпотіло від усвідомлення, що ходитиму вулицями міста, якими майже 70 років тому блукали молоді дідусь із бабусею, де з ними відбувалися певні події – щасливі якоюсь мірою й по-справжньому трагічні.  

Це містечко з тисячолітньою історією захопило мене, щойно я вийшла з вокзалу на одну з його вулиць. Такої дрібнюсінької бруківки, якою в Танґермюнде вимощені пішохідні зони, я не зустрічала в жодному іншому місті чи місці. Більшість споруд у центральній частині датовані 1600-1700 роками. Вікна ніби іграшкових, не більших, ніж на два поверхи, будинків розташовані так низько, що запросто можна перехилитися через підвіконня й крізь прочинене вікно роздивитися помешкання. Вхідні двері зчаста оздоблені скляними вставками чи вітражами й ледь не під кожним порогом – квіти, кошички, декоративні гарбузи й залишені на хідниках сердечні запрошення завітати в гості. Усе – свідчення гостинності й відкритості власників цих осель. Трохи поспілкувавшись із танґермюндівцями, я переконалася, що саме такими вони є – зичливими, добродушними, щирими й готовими прийти на допомогу. Але це моя історія, а зараз – про них, тодішніх остарбайтерів.

Я намагалася якнайточніше зобразити реалії того часу, хоч важливішим вважаю інше. Ця історія – не лише пам'ять про минуле, а й вістка у майбутнє. Жодні обставини не можуть знищити в людині людськості, якщо її помисли та дії освітлює любов.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше