Розділ 14. Нове літо, нові бажання, або Повернення до витоків

Минув рік. Літо 2025 року знову принесло нестерпну спеку в Черкаси. Дитина, Максим, вже повзав, сміявся і радував своїх незвичайних "батьків". Олег, у тілі Софії, став зразковою "мамою", а Софія, у тілі Олега, чудово справлялася з роботою далекобійника, вправно поєднуючи її з "батьківськими" обов'язками.

Вони не забули про знахідку Софії. Щоденник бабусі став їхньою Біблією. Вони чекали цього літа, цього піку спеки, щоб спробувати все повернути.

Одного дня, коли сонце палило нещадно, а повітря було густим від спеки, Софія та Олег, взявши з собою Максима, поїхали до Дніпра. Вони знайшли тихе місце, де сиділи на березі річки. Софія тримала на руках сина, а Олег сидів поруч, час від часу обмахуючись віялом.

— Ну що, тату, — сказала Софія. — Готовий? Олег, який тепер був спокійнішим і впевненішим у собі, ніж будь-коли, кивнув. — Готовий. Але... а що, якщо ми не повернемося? — Тоді будемо жити так, як живемо, — посміхнулася Софія. — Адже ми впоралися, правда?

Вони заплющили очі, кожен думаючи про своє. Софія бажала повернутися у своє тіло, знову стати собою, відчути свою вагу, свою легкість. Але водночас вона бажала, щоб її батько, Олег, нарешті відчув себе вільним, щасливим дідусем, без цього дивного тягаря. Олег, у свою чергу, бажав знову сісти за кермо своєї фури, відчути її міць, але він також бажав, щоб його донька була щасливою, і щоб його онук ріс у повній родині.

Раптом, як і тоді, світло навколо них зблиснуло дивним зеленим відтінком. Повітря загусло, і легке запаморочення огорнуло їх. Вони здригнулися, а потім повільно розплющили очі.

Олег подивився на свої руки. Це були його рідні, мозолисті руки. Він торкнувся свого обличчя, відчуваючи знайому щетину. Потім він подивився на свій живіт. Він був плоским. Він був знову собою. — Софіє! — вигукнув він, і його голос прозвучав звичним басом.

Софія подивилася на себе. Її витончені руки, її струнке тіло. Вона відчула знайому легкість, якої їй так бракувало. Її серце забилося швидше. — Тату! — прошепотіла вона. — Ми повернулися!

Вони кинулися обійматися. Макс, який сидів на траві, здивовано дивився на них. — Ну що, малюк, — сказав Олег, тепер уже як справжній дідусь. — Знову вдома. Софія взяла сина на руки. Вона почувалася неймовірно щасливою. Вона була вдячна за цей дивний досвід, який навчив її більше, ніж будь-яка книга чи подорож. Вона зрозуміла, що справжня свобода — це не відсутність зобов'язань, а можливість любити і бути коханою. А Олег зрозумів, що бути батьком і дідусем — це найважливіший маршрут у його житті.