Розділ 10. Велика подія, або Як далекобійник Олег став "мамою"

Ранок 20 серпня 2024 року врізався в пам'ять Олега (а точніше, його тіла Софії) болем, якого він ніколи не відчував. Це були не ті "тренувальні" спазми, що змушували його панічно бігати по квартирі. Це були справжні перейми, що накочувалися хвилями, стискаючи його живіт і змушуючи хапатись за все, що було поруч.

— Софіє! — прохрипів Олег, щойно вона зайшла на кухню, щоб приготувати собі ранковий «чоловічий» бутерброд з ковбасою. — Воно почалося! Справді почалося! Софія, яка саме жувала, миттєво кинула бутерброд. Вона швидко підійшла до Олега, чиє обличчя було блідим і покритим потом. — Спокійно, тату, — сказала вона, намагаючись зберегти спокій. — Дихай. Пам’ятаєш? Вдих-видих, вдих-видих! Олег, корчачись від болю, спробував дихати, але з його горла виривалися лише стогони. — Яке дихання?! Я зараз лопну! Я ж тобі казав, що це погана ідея!

Софія швидко викликала таксі, і через кілька хвилин вони вже мчали до пологового будинку. Олег, стискаючи її (свою тепер) руку, голосно стогнав на задньому сидінні, привертаючи здивовані погляди таксиста. — Моя донька... вона, ну, дуже хвилюється, — пояснила Софія таксисту, а він лише кивнув, розуміючи, що тут щось не так, але вирішив не втручатися.

У пологовому будинку їх зустріла та сама гінекологиня, яка була свідком їхнього минулого "діалогу". Її обличчя виражало суміш здивування і ледь помітного роздратування, коли вона побачила Олега, який, одягнений у розтягнуту спортивну сукню Софії, корчився від болю. — Софіє, — сказала лікарка, звертаючись до Олега, — бачу, ви все ж наважилися. Ну, проходьте. А вам, шановний... — вона кивнула на Софію в тілі Олега, —...радимо почекати в коридорі. — Ні! — пропищав Олег. — Вона... вона має бути зі мною! Вона знає, як дихати! Лікарка зітхнула, але, бачачи відчай в очах Олега, дозволила Софії залишитися.

Те, що відбувалося далі, було справжнім випробуванням для Олега. Він кричав, стогнав, просив води, а потім клявся, що більше ніколи не буде мати справи з жінками. Софія, яка тримала його за руку, спокійно підказувала: "Дихай, тату! Не напружуйся! Ще трохи!" Вона відчувала, як її серце стискається від співчуття, адже вона знала, який це біль. Але водночас вона відчувала гордість за свого батька, який, незважаючи на весь свій скептицизм, гідно проходив це випробування.

Через кілька годин, які здавалися вічністю, у кімнаті пролунав перший крик новонародженого. Олег, виснажений, але з величезним полегшенням, подивився на малюка, якого поклали йому на груди. Це був хлопчик. Крихітний, червоненький, але такий бажаний. У його очах, що ще мить тому були повні болю, з'явилися сльози. Це були сльози не тільки від полегшення, а й від несподіваної, всеохопної любові.

— Це... це мій онук, — прошепотів Олег, а його голос звучав тонко й ніжно. Він обережно торкнувся маленької ручки. Софія, яка стояла поруч, відчувала, як її власні очі наповнюються сльозами. Вона дивилася на батька, який тримав її сина, і розуміла, що цей обмін тілами був не покаранням, а подарунком. Олег, далекобійник, який "менше знав — міцніше спав", тепер став "мамою", яка відчула весь тягар і всю радість материнства.