Пролог

Літо 2024 року врізалося в пам'ять Софії нестерпною спекою і невблаганною новиною, що перевернула її світ догори дриґом. Дві смужки на тесті дивилися на неї як вирок, а ранкова нудота стала постійним супутником. Софія, дизайнерка інтер'єрів із загостреним почуттям прекрасного і не менш загостреним прагненням до свободи, відчувала, як її звичне життя розсипається на друзки. Вона мала плани: подорожі, власна студія, жодних обтяжливих зобов'язань. А тепер? Тепер її доля вміщувалася в розмір маленького яблука, що росло всередині.

Її батько, Олег, був її повною протилежністю. Затятий холостяк, водій-далекобійник, уся філософія життя якого зводилася до фрази «менше знаєш — міцніше спиш». Він жив сам, його квартира була зразком мінімалізму, а його світ — маршрутами між містами, які він знав як свої п'ять пальців. Олег ніколи не ліз у справи доньки, вважаючи, що доросла людина сама відповідає за своє життя. І саме ця його позиція, завжди така зручна, тепер здавалася Софії найгіршим, що могло з нею статися.

Вона сиділа в батьковій квартирі, на його старенькому, але чистому дивані, намагаючись зібратися з думками. За вікном гуділи машини, а в її голові гудів вир емоцій. Софія уявила, як скаже йому, своєму мовчазному батькові, що він стане дідусем. Вона вже бачила його здивоване обличчя, а потім — незручну тишу, повну несказаних докорів і розчарування.

Але життя, як завжди, мало свої плани.

У ту мить, коли Софія відчайдушно бажала опинитися на місці батька — вільною, безтурботною, у дорозі, а не з цим тягарем відповідальності, — щось сталося. Просто світло в кімнаті зблиснуло дивним зеленим відтінком, повітря загусло, і легке запаморочення огорнуло її. Вона заплющила очі. Коли розплющила, все навколо здавалося звичним, але відчуття... Відчуття були зовсім іншими.

Олег зайшов у кімнату, тримаючи в руках дві чашки чаю. Він виглядав трохи розгубленим, ніби щойно прокинувся.

— Ти чого тут сидиш? — запитав він своїм звичним басом.

Софія підняла погляд і відчула, як її серце стискається. Це було її обличчя, її руки, але бачила вона їх ніби збоку. А її тіло, її живіт, її нудота... вони були там, де стояв її батько.

Олег зблід, подивився на свій раптово округлий живіт, потім на свої руки, які тепер були витонченішими, ніж раніше. Він торкнувся своїх щойно з'явилися довшими, ніж звичайно, пасом волосся.

Вони обидва застигли. Батько й донька. Тепер вони справді помінялися місцями. І ця вагітність, що мала змінити лише одне життя, тепер торкнулася їх обох у найнесподіваніший спосіб. Літо 2024 року тільки починалося, обіцяючи бути найдивовижнішим і найбожевільнішим у їхньому житті.