Глава 22. Олександр

Я навіть не пам'ятаю, як саме підхопився зі свого крісла. Різкий, кришталевий дзенькіт перевернутого келиха, сповнений обурення вигук матері й спантеличений, знервований голос Катерини — усе це в одну секунду глухо пролетіло повз мої вуха, перетворюючись на безглуздий фоновий шум. Світ звузився до одного-єдиного силуету. Перед очима стояв лише смертельно блідий, беззахисний профіль Аліни й те, як вона, наче поранена пташка, відчайдушно й практично нахилившись уперед, вискочила з за задушливої їдальні.

Серце калатало в грудях із такою божевільною силою, що гучний, важкий стукіт відлунював у скронях, затьмарюючи глузд. Я йшов за нею прискореним, широким кроком, глушачи кроками шуми маєтку, важко дихаючи та майже не контролюючи власний тілесний, первісний порив наздогнати, захистити, сховати.

Аліна стояла у важкому, напівтемному коридорі, безпорадно спираючись тендітною долонею об холодну дубову стіну. Вона важко, переривчасто дихала, гарячково притискаючи одну руку до живота, і хаотично озиралася довкола. Його темні очі гарячково шукали потрібні двері серед нескінченної вервади однакових дерев'яних панелей. Вона виглядала такою тендітною, зламаною та беззахисною серед цієї чужої, холодної розкоші, що всередині мене все стиснулося від болючого, непереборного імпульсу — підхопити її на руки, притиснути до себе й негайно винести з цього клятого маєтку геть від усіх чужих, отруйних очей.

— Тобі сюди, — низько й виснажено мовив я, ступивши крок уперед і вказуючи долонею на дзеркальні двері ліворуч.

Вона на мить здригнулася всім тілом від мого раптового голосу, навіть не підводячи переляканих очей, і миттєво зникла за дверима, коротко й глухо клацнувши внутрішнім замком.

Я залишився стояти в порожньому, вимерлому коридорі, міряючи важкими кроками килимову доріжку від стіни до стіни. Всередині все кипіло від глухої, розлюченої безпорадності та темного гніву на самого себе.

Катерина... Чортова Катерина зі своїм раптовим, безглуздим весіллям!

У моїх думках і намірах ніколи не було місця для брудної брехні чи підлої зради. Коли між мною та Аліною спалахнуло те божевільне, нестримне полум'я, коли я вперше тримав її у своїх обіймах і шаленів від її чистоти й ніжності... я ані секунди не вважав себе пов'язаним якимись зобов'язаннями. Наші стосунки з Катею завжди були чистою, сухою формальністю — вільні, скоріше дружні й ділові взаємини, побудовані на спільному бізнесі та давніх амбіціях наших батьків, які роками мріяли об'єднати капітали. Ми ніколи не освідчувалися одне одному в коханні, не будували спільних планів і не давали жодних обіцянок.

Я й гадки не мав, що повернувшись із Мілана, Катя раптом вирішить розіграти перед моєю родиною виставу під назвою "закохана наречена" й почне публічно, зверхньо вимагати якнайшвидшого весілля! А Аліна... Аліна тепер вважає мене останнім мерзотником, який грається людськими почуттями.

Тихе, сухе клацання замка змусило мене миттєво вирівнятися й замерти на місці.

Важкі двері повільно відчинилися, і на порозі з'явилася Аліна. Вона була все ще смертельно блідою, під її очима залягли темні тіні, але в кожному її русі, у кожній лінії тіла вже з'явилася залізна, крижана витримка жінки, яка вирішила закритися від усього світу.

Я зробив швидкий крок до неї, зупиняючись майже впритул, відчуваючи знайомий, тонкий аромат її шкіри, і тихо, з неприхованою, палаючою тривогою в голосі запитав:

— Аліно... Що з тобою? Тобі погано?

Вона на секунду заплющила очі, роблячи глибокий, повільний, абсолютно controlled вдих, ніби збираючи в кулак усі залишки сил, а потім повільно підняла на мене свій погляд. У ньому була така непереборна, глибока й порожня прірва, що мене знову пройняв дикий мороз.

— Усе в порядку, Олександре Володимировичу, — її голос звучав абсолютно рівно, сухо, без жодного тремтіння, запинання чи емоції. — Це просто втома, мабуть. Останнім часом був надто важкий період... Нова робота, мамина хвороба, постійне стресове напруження. Усе навалилося разом.

— Ти ледь не знепритомніла за столом, — не відступав я, крок за кроком втрачаючи самоконтроль і намагаючись обережно торкнутися її ліктя, але вона витончено й непомітно відступила на пів кроку назад, уникаючи моєї руки, ніби від вогню чи отрути.

— Не варто хвилюватися, — мовила вона, і на її знекровлених губах з'явилася бліда, професійно-ввічлива посмішка, від якої мені стало фізично нудотно. — Краще повертайтеся до гостей, вас чекають. До речі... я ще не мала нагоди сказати. Я щиро рада за вас із Катериною. Ви дійсно чудова, ідеальна пара.

Кожне її виважене слово падало між нами мов важкий, гострий камінь, що розбиває все на друзки. Вона сказала це з таким холодним, чужим спокоєм, ніби прямо зараз, без жодного жалю, остаточно вирізала мене зі свого серця й життя.