Глава 21. Аліна

Кожен подих у цій розкішній, переповненій антикваріатом їдальні дається мені з важким боєм. Повітря здається занадто густим, майже фізично відчутним — воно наскрізь просочене нудотно-солодким ароматом дорогих французьких парфумів Катерини, крижаним пафосом Тамари Вадимівни та моїм власним, ретельно прихованим болем. Кришталева люстра під стелею відкидає сліпучі відблиски на срібні прибори, а я сиджу рівно, натягнута мов струна, тримаючи ідеальну осанку. Всередині все стискається в крижану грудку, але я з останніх сил намагаюся грати роль спокійної, упевненої в собі дівчини Дениса.

— Денисе, ти як завжди вмієш здивувати родину, — з льодом у голосі мовить Тамара Вадимівна. Вона витончено, з майже хірургічною точністю відрізає шматочок запеченого філе, навіть не піднімаючи очей від своєї порцелянової тарілки. — Спізнитися на сімейну вечерю дуже в твоєму дусі. Непередбачувано й абсолютно позбавлено будь-якого такту. Що так вас затримало?

— Мамо, сама знаєш, молодість, кохання, — всміхається Денис. Його пальці гаряче й захисно накривають мою занімілу долоню прямо на скатертині. 

— Ох, Денисе, ти як завжди! — всміхається Катерина, награно-легко змахуючи долонею з масивним діамантовим перснем. Вона витончено нахиляється в сторону Олександра, спершись ліктем на його крісло, й демонстративно, майже інтимно поправляє комірець його білосніжної сорочки. — Та все це пусте. Головне, щоб ви були щасливі. Як ми. Бо ми дуже щасливі, правда, Сашенько?

Олександр не рухається. Його широкі плечі напружені під темним піджаком, а обличчя здається висіченим із застиглого граніту. Вузькі губи стиснуті в тонку лінію. Він не звертає жодної уваги на грайливий жест Катерини — його темний, палаючий погляд буквальному сенсі впивається в наші зчеплені з Денисом пальці.

— Катю, дай їм спокій, — низьким, небезпечно придушеним голосом кидає Олександр. У його інтонаціях бринить стільки прихованої люті й загрози, що на секунду за великим столом западає дзвінка тиша.

— Ой, які ми сьогодні серйозні й суворі! — анітрохи не збентежившись, Катерина граціозно підводиться зі свого місця. Вона піднімає кришталевий келих, у якому грає золото витриманого шампанського. — Ну що ж, раз усі в зборі, я хочу виголосити особливий тост. За моє успішне повернення з Мілана! І за те, що ми з Олександром нарешті виходимо на новий, дорослий етап. Наші батьки так довго цього чекали, і я безмежно щаслива, що ми офіційно оголосимо дату нашого весілля вже цього місяця!

У цей же момент офіціант у білих рукавичках безшумно підходить збоку й дбайливо ставить передо мною важку гарячу тарілку з фірмовою стравою — запеченою морською рибою під жирним, густим вершково-часниковим соусом зі східними спеціями. Гарячий пара піднімається вгору.

І в ту ж секунду все навколо мене рушиться.

Гострий, важкий, нудотно-специфічний запах гарячої риби, розплавленого жиру та часнику хвилею вдаряє мені в ніс, змішуючись із важкою отрутою шлейфу парфумів Катерини. Усередині все миттєво спалахує й стискається в болючий, судомний вузол. До горла з глибини шлунка підступає нищівна, неконтрольована хвиля гострої нудоти.

Я замираю, відчуваючи, як обличчя заливає смертельна блідість. Пальці слабшають, і виделка з тихим, різким дзвоном падає з моїх рук прямо на порцеляну.

— Аліно? — тихий, глибоко стурбований голос Дениса лунає десь здалеку, ніби крізь товщу води. Він торкається моєї щоки. — Що з тобою? Боже, ти вся біла як полотно...

— За наше щасливе майбутнє! — продовжує натхненно щебетати Катерина над головою, засліплена власною тріумфальністю й не помічаючи нічого навколо. — За міцний союз двох великих родин!

Шлунок скручує так дико й сильно, що в очах на мить повністю темніє, а на лобі та скронях виступає холодний, липкий піт. Повітря більше не надходить до легень. Я виразно відчуваю: якщо залишуся в цій їдальні ще бодай на п'ять секунд — станеться непоправне, і я зганьблюся на весь цей дім.

— Вибачте... — вичавлюю я з себе хрипким, майже беззвучним шепотом і, відштовхнувши стілець, буквально зриваюся з місця.

— Аліно! — стривожено вигукує Денис, намагаючись підхопитися за мною, але я вже нічого не чую.

Я не бачу ні спантеличеного, обуреного обличчя Тамари Вадимівни, ні здивовано-переможного погляду Катерини. У цей момент я фізично відчуваю на собі лише один-єдиний погляд — важкий, пекучий, повний дикого сполоху погляд Олександра, який миттєво підхоплюється зі свого крісла, ледь не перевертаючи келих.

Випустивши шовкову серветку на стіл, я практично вибігаю з їдальні. Орієнтуючись лише за інтуїцією в довгому, напівтемному коридорі величезного маєтку, я гарячково шукаю дамську кімнату — аби якнайшвидше зачинитися від цих ядучих ароматів їжі й чужих, допитливих очей.