Глава 20. Олександр

Вечеря в родинному маєтку, влаштована моєю матір'ю на честь повернення Катерини, більше нагадує вишуканий катувальний обряд. Кришталеві люстри відкидають холодне сяйво на поліроване дерево масивного столу, позолочене срібло тихо брязкає об порцеляну, а нудотно-вишукані страви викликають у мене лише огиду. Тамара Вадимівна зробила все, аби продемонструвати "ідеальний союз двох шляхетних родин" і показати, хто в цьому домі господар.

Катерина сидить праворуч від мене. Вона сліпучо усміхається, щебече про останні модні покази в Мілані й демонстративно, ніби між іншим, кладе свою долоню мені на коліно під столом. Я відчуваю це торкання через тканину штанів, і воно пече мені, наче розпечене залізо.

— Сашенька практично жив в офісі, поки тебе не було, Катюшо, — м'яко мовить мати, підливаючи їй колекційного вина. — Але тепер, коли ти повернулася, він нарешті згадає про життя поза роботою. Нам же ще стільки всього треба встигнути обговорити до весілля...

Я лише мовчки стискаю кришталевий келих із віскі, так що пальці біліють від напруги. Всередині все палає від глухого, розлюченого роздратування. Мої очі раз у раз повертаються до важких дубових дверей їдальні. Я шукаю її. Чекаю кожну секунду, божеволіючи від невідомості й страху, що вона не прийде... або, навпаки, прийде.

І коли двері нарешті розчиняються, повітря в кімнаті стає смертельно густим.

До зали входить Денис. І поруч із ним — Аліна.

У мене на мить перехоплює подих. Вона виглядає просто сліпучо. Стримана, але бездоганна темно-синя сукня вигідно підкреслює її струнку фігуру, витончену шию та тендітні плечі. Темне волосся спадає м'якими хвилями, а легкий макіяж робить її схожою на недосяжну королеву. Але найболючішим, нищівним ударом для мене стає те, як міцно її пальці сплетені з пальцями мого брата. Вона тримає його під руку, вирівнявши спину, і виглядає гордо та впевнено.

— Мамо, Катю, вибачте за запізнення, — голосно й з особливою гордістю мовить Денис, заводячи Аліну до зали й дбайливо притримуючи за талію. — Знайомтеся, це Аліна. Моя дівчина.

У їдальні западає глуха, натягнута тиша. Мати повільно піднімає брови, і в її очах спалахує крижане здивування навпіл із презирством. Катерина ж лише зверхньо оглядає Аліну з ніг до голови, обдаровуючи її жалісливою, поблажливою посмішкою господині становища.

— О, то це та сама секретарка? — награно-мило щебече Катерина, поплескуючи мене по плечу й дзвінко сміючись. — Денисе, ти завжди мав слабкість до "простих дівчат". Сідайте швидше, ми якраз обговорювали наше із Сашею весілля та об'єднання акцій.

Я бачу, як Аліна на мить блідне, а її пальці стискаються на рукаві Дениса, але вона миттєво повертає собі залізний самоконтроль. Жодного тремтіння в голосі, жодної сльози.

— Приємно познайомитися, Тамаро Вадимівно, Катерино, — спокійно й вишукано мовить Аліна, вирівнюючи спину, і сідає поруч із Денисом навпроти нас.

Наступні півгодини перетворюються для мене на справжнє пекло. Денис дбайливо доглядає за Аліною: підсуває їй стілець, кладе найкращі шматочки на тарілку, нахиляється й щось м'яко шепоче на вухо. І найстрашніше — Аліна не відштовхує його. Вона тихо, м'яко посміхається йому у відповідь, торкається його плеча й демонструє таку прихильність та ніжність, якої раніше ніколи собі не дозволяла.

Напруга за столом сягає абсолютного піку. Мої пальці стискають виделку так, що метал ледь не гнеться під тиском. Я ледве стримуюся, щоб не підхопитися, не розтрощити цей стіл і не витягти її звідси геть.

Я відчайдушно намагаюся зловити погляд Аліни. Благаю очима про бодай один знак, одну іскру нашого минулого тепла, бодай про спалах гніву!

І нарешті вона повільно піднімає на мене свої очі.

У них немає ні ненависті, ні болю, ні образи. Лише абсолютний, крижаний спокій і порожнеча. Вона дивиться на мене як на абсолютно чужу людину — чоловіка, який сидить поруч із власною багатою нареченою. І в цей момент я чітко, до нудоти розумію: своїм мовчанням і бездіяльністю я власноруч штовхнув її в обійми свого брата.