Глава 19. Аліна

Вибігши з кабінету Олександра, я ледве стримую сльози, що печуть очі. Серце калатає десь у горлі, а подих перехоплює від болючої, виснажливої задухи. Травмована нога майже не болить, але всередині все палає так, ніби мені завдали глибокого, липкого опіку.

Я зачиняюся у своїй приймальні й важко спираюся спиною об двері, намагаючись опанувати тремтіння в тілі.

Яка ж я наївна дурепа! Яка осліплена ілюзіями дівчинка! Уся його турбота, ніжний дотик до моєї щиколотки, знеболювальна мазь, поїздка до притулку й навіть це смугасте кошеня Мія... він просто виявляв банальну ввічливість. Олександр був звичайним, чуйним керівником, шляхетним чоловіком, який допоміг дівчині в біді. Можливо, відчував свою провину, що не повірив мені у той день, коли мама була після операції. А я... я сама вигадала собі його таємне кохання, вирішила, що за його турботою ховається якесь глибоке, особливе почуття.

Але найгірше виринає в пам'яті раптовим, пекучим спалахом. Наша ніч після того весілля.

Усередині все перевертається від огиди. Того вечора, коли він затягнув мене у свій вир пристрасті, у нього вже була вона. Наречена, з якою його пов'язують роки, родинні домовленості й майбутнє весілля. Виходить, Олександр просто зраджував свою наречену зі мною? Використав мене для миттєвого спалаху похоті, поки його майбутня дружина була в Мілані?

Від цієї думки до горла підступає нудота. Це не просто розчарування — це гидко. Я почуваюся брудною й використаною в чужому любовному трикутнику.

З холу лунає цокот високих підборів і голосний, владний жіночий голос. У цей момент до мого столу підбігають дівчата з сусіднього відділу, їхні очі палають від азарту й свіжих пліток:

— Аліно, ти бачила, хто це зайшла до шефа? — пів пошепки, але із захватом видає одна з них. — Це ж Катерина Грановська! Донька головного інвестора. Тільки-но повернулася з Мілана.

— Хто вона? — шепочу я, хоча й так все розумію. Та все ж є крихітна надія, раптом це його сестра і вона говорила про весілля з іншим… Та яка сестра? Вона ж цілувала його на моїх очах! 

— Вона офіційна наречена Олександра Володимировича! — підхоплює інша, схиляючись ближче до мене. — У них весілля вже давно сплановане батьками. Бачила її каблучку й цей брендовий костюм? Вони просто ідеальна пара, один рівень! Скоро увесь наш офіс на їхньому гулянні гулятиме!

Кожне їхнє слово накриває мене крижаним душем. Я силою видавлюю з себе нейтральний кивок і заплющую очі, гартуючи всередині нову, абсолютну броню. Більше жодного сантиметра слабкості. Жодної віри в його темні очі чи оксамитовий голос. Я зачиняю своє серце на всі засуви.

У цей момент двері приймальні відчиняються, і на порозі з'являється Денис. У його руках — паперовий стаканчик із моїм улюбленим лате, а на обличчі сяє щира, тепла усмішка.

— Привіт, мила! — м'яко мовить він, підходячи до мого столу й дбайливо ставлячи каву. Дівчата одразу відходять до своїх столів, за якими, певно, обговорюватимуть і мене. — Як почуваєшся? Як нога після вчорашнього вечора? І... що це у вас в офісі за оживлення? Усі якісь збуджені.

Я роблю глибокий вдих, приховуючи найменше тремтіння в голосі, і дивлюся на Дениса. Він поруч. Він зрозумілий, добрий і ніколи не змушував мене почуватися брудною та використаною.

— Привіт, Денисе... Дякую за каву, — я видавлюю з себе м'яку усмішку й намагаюся говорити максимально спокійно. — А оживлення тому, що повернулася Катерина Грановська. Вона зараз якраз у кабінеті Олександра.

Очі Дениса миттєво спалахують щирим здивуванням і радістю:

— Катя повернулася?! Ого, от це новина! То треба обов'язково піти привітатися! Вона ж моя майбутня невістка. Батьки вже стільки років чекають, коли вони з Сашком нарешті оформлять стосунки й зіграють весілля. Вона дівчина з характером, але для нашої родини — вже давно рідна людина.

Його слова стають остаточною крапкою. Жодних сумнівів, жодних виправдань. Вона — його офіційне майбутнє.

Я відчуваю, як усередині мене спалахує гаряча, захисна хвиля гордості. Я піднімаюся з-за столу й сама, першою, роблю крок Денису назустріч. Обережно простягаю руку й ніжно торкаюся його плеча, демонструючи таку прихильність, якої раніше ніколи собі не дозволяла.

— Сходи, звісно, привітайся, — мовлю я з підкресленою теплотою, заглядаючи йому в очі. — А потім... може, сходимо разом на обід? Дякую тобі, Денисе. Ти завжди з'являєшся саме тоді, коли мені це найбільше потрібно.

Денис на мить застигає від здивування, а потім його обличчя розквітає від чистого, непідробного щастя. Він міцно накриває мою долоню своєю й ніжно цілує мої пальці.

Я випадково переводжу погляд на скляну перегородку кабінету й бачу, як за нею застиг Олександр. Він стоїть біля вікна, і його темний, пронизливий погляд важко впивається в наші зчеплені руки. Але цього разу мені більше не боляче. Жодного жалю. Я дивлюся на нього крізь скло з абсолютним, холодним спокоєм жінки, яка зробила свій остаточний вибір.