Глава 18. Олександр

Ім'я «Мія» звучить із її вуст настільки м'яко й затишно, що в моїх грудях розливається незнайома тепла хвиля. Я спостерігаю, як на щоках Аліни розквітає ніжний рум'янець, і на одну коротку мить дозволяю собі забути про все на світі: про офіційну дистанцію, про Дениса, про власні давні образи й підозри. Між нами знову прокладається той невидимий міст, який ми так дбайливо вибудовували всю дорогу з притулку.

— Мія... Дуже красиве ім'я, Аліно, — повторюю я, не зводячи з неї погляду.

У цей момент здається, що крижані стіни між нами нарешті розпадаються на порох. Я вже збираюся сказати щось іще — щось справжнє, відверте, геть позбавлене ділового тону...

Аліна трохи схиляє голову набік, і в її очах спалахує дивовижна, трепетна ніжність. Але нашу крихку ідилію безжально розриває різкий звук.

Двері мого кабінету розчиняються навстіж без жодного попереднього стуку. Лунає швидкий, цокаючий передзвін високих підборів по мармуровій підлозі, а приміщення миттєво заповнюється нудотно-солодким, задушливим ароматом дорогих французьких парфумів.

— Сашенько! Коханий! — дзвінкий, награно-радісний голос розрізає тишу.

Я завмираю, і весь затишок миттєво випаровується, залишаючи по собі лише липкий, оцепеняючий холод.

До кабінету ефектно влітає Катерина Грановська. Вона виглядає, як і завжди, бездоганно й зухвало: стильний брендовий костюм, ідеальна зачіска та сяюча усмішка людини, яка звикла одержувати від життя все й одразу. Вона повернулася з-за кордону без жодного попередження чи бодай одного дзвінка.

Не звертаючи найменшої уваги на Аліну, яка застигла біля дверей із текою в руках, Катерина впевненим кроком прямує до мого столу. Вона схиляється й власницьким, розмашистим жестом обіймає мене за шию, залишаючи на моїй щоці яскравий слід від помади.

— Нарешті я вдома! Ти навіть не уявляєш, як я сумувала за тобою в Мілані! — щебече вона, не випускаючи мене зі своїх обіймів.

Моє тіло миттєво кам'яніє. Я обережно, але непохитно знімаю її долоні зі своїх плечей, відчуваючи, як усередині все закипає від розлюченого гніву.

Катерина Грановська. Донька нашого найвпливовішого бізнес-партнера. Жінка, з якою мої батьки вже кілька років поспіль мріють мене одружити, аби остаточно об'єднати капітали двох корпорацій. Це весілля було сплановане нашими родинами задовго до того, як я взагалі дізнався про існування Аліни. Для моєї сім'ї Катерина — ідеальна партія. Для мене — черговий холодний розрахунок, від якого я роками уперто намагався відхреститися.

Я повільно підводжу погляд і зустрічаюся з очима Аліни.

Вона стоїть на порозі, бліда мов полотно. В її очах, де ще секунду тому палало щире тепло, тепер застиг дикий біль і гірке розчарування. Вона дивиться на нас — на розкішну Катерину, яка поводиться як повноправна господиня мого особистого життя, і на мене.

— Олександре Володимировичу... я піду, — тихо, майже беззвучно мовить Аліна, вирівнюючи спину.

Вона намагається триматися гордо й впевнено, але я виразно бачу, як тремтять її пальці, стискаючи теку зі звітами. У її погляді читається мовчазний вирок: вона вирішила, що я знову її ошукав. Що вся моя ніжність і турбота були черговою брехнею, адже в мене є "офіційна" наречена.

— Зачекайте, Аліно... — зривається в мене з язика, але Катерина безцеремонно перебиває мене, дзвінко сміючись і знову торкаючись мого плеча:

— Любий, хто ця дівчина? Нехай вона залишить нас, у мене для тебе стільки новин! Батьки вже запитували про дату нашого весілля!

Аліна не чекає більше жодної секунди. Вона стрімко повертається й вибігає з кабінету, тихо, але рішуче зачиняючи за собою двері. A я залишаюся в цій задушливій пастці — з палаючим від гніву серцем і важким усвідомленням того, що наша крихка ідилія щойно розлетілася на тисячі дрібних скалок.