Глава 17. Аліна

Кришталеві люстри розкішного залу засліплюють очі, довкола тихо бренькають келихи з дорогим шампанським, а світська публіка обмінюється награними, бездоганними усмішками. Я почуваюся чужою та абсолютно беззахисною на цьому святі розкоші. Денис міцно й дбайливо тримає мене під руку, підтримуючи на кожному кроці й періодично з тривогою нахиляється, аби поцікавитися, чи не болить травмована нога. Він із гордістю знайомить мене зі своїми діловими партнерами, і в його погляді стільки щирого захоплення, що мені стає фізично важко дихати.

Він ідеальний. Уважний, добрий, бездоганний чоловік, про якого можна тільки мріяти. Але мої думки катастрофічно далеко звідси.

Перед очима раз у раз виринає обличчя Олександра. Його сильні, масивні руки, які так чуйно й обережно чухали за вушком мале сіре кошеня в притулку. Його гарячий, палаючий погляд, у якому згасла остання теплинь, коли він побачив Дениса поруч зі мною на парковці. Я згадую його мовчазну, пригнічену розлюченість, від якої віяло болем, і відчуваю, як усередині все стискається від болючого, виснажливого роздраю.

— Аліно, ти десь зовсім далеко, — тихо мовить Денис, перериваючи мої роздуми. Він зупиняється біля високого столика, заглядає мені в очі й ніжним жестом торкається мого підборіддя. — Про що ти так важко замислилася, мила?

— Я... просто дуже втомилася, Денисе, — видавлюю з себе бліду усмішку, намагаючись сховати тугу й спустошення в голосі. — День був надто насиченим, і нога все-таки трохи ниє.

— Вибач, я занадто захопився й зовсім не подумав про твоє самопочуття, — щиро бідкається він і ніжним, майже батьківським жестом цілує мене в щоку. — Хочеш, ми зараз же поїдемо додому?

— Якщо ти не проти... — тихо відповідаю я.

Я киваю, відчуваючи, як отруйне, гнітюче почуття провини розливається вену за веною. Моя нога болить значно менше, ніж серце, яке зрадницьки й непереборно тягнеться до його брата.

Наступного ранку я йду кородорами офісу з важким передчуттям. Всередині все скручується у тугий вузол. Я глибоко переконана, що після вчорашньої сцени на парковці Олександр знову заховається за залізною бронею крижаної відчуженості. Я чекаю на шквал докорів, отруйного сарказму або байдужого холодного ігнорування. Готуюся до чергової війни, гартуючи власний захист.

Зупиняюся біля дверної ручки його кабінету, тримаючи в тремтячих пальцях теку з ранковими звітами, роблю глибокий вдих і нерішуче стукаю.

— Увійдіть, — лунає з-за дверей його спокійний, низький голос.

Я поволі розчиняю двері й зупиняюся на порозі. Олександр сидить за робочим столом у бездоганно випрасуваному темно-синьому костюмі. Всі мої побоювання розбиваються вщент: жодного розлюченого погляду, жодної отруйної посмішки чи напружених вилиць. Він підводить на мене спокійні, рівні очи й абсолютно стримано, але дивовижно м'яко мовить:

— Доброго ранку, Аліно. Проходьте. Як ваша нога сьогодні?

Я спантеличено кліпаю очима, абсолютно не чекаючи такої вишуканої турботи й ввічливості:

— Д-доброго ранку, Олександре Володимировичу. Дякую, вже набагато краще. Майже не відчуваю болю.

— Це чудово, — він бездоганним жестом вказує на крісло навпроти свого столу. — Сідайте. Давайте розберемо правки до поточного контракту, які надіслали юристи.

Наступні пів години ми занурюємося в робочі питання. Він поводиться підкреслено люб'язно, професійно та діловито, без жодного натяку на вчорашній спалах ревнощів чи грозове напруження. Але за цією бездоганною вихованістю я чітко відчуваю таку неймовірну витримку й залізний самоконтроль, що в мене перехоплює подих. Його стриманість лякає й приваблює водночас.

Коли ми закінчуємо переглядати останні документи, я піднімаюся з місця, обережно збираючи папери:

— Я все виправлю й принесу остаточний варіант до обіду.

Олександр відкладає ручку й трохи відкидається на спинку шкіряного крісла. У його темних очах на мить прослизає тепла, ледь помітна іскра.

— Зачекайте хвилинку, Ярова, — мовить він, і його голос втрачає суворі офіційні нотки, стаючи дивовижно оксамитовим. — А як там... наш маленький пасажир? Влаштувалася на новому місці?

Моє серце пропускає такт, а на обличчі сама собою розквітає щира, тепла усмішка. Всі мої захисні бар'єри рушаться за одну секунду.

— О, вона просто чудово! — ділюся я, і мої очі спалахують непідробною радістю. — Опанувала свою нову м'яку лежанку, з'їла подвійну порцію корму й заснула прямо на моїй подушці.

— Уже встигла захопити вашу територію? — у куточках його вуст з'являється ледь помітна, м'яка посмішка. — І яке ж ім'я ви дали цьому пухнастому агресору?

— Мія, — відповідаю я, дивлячись йому просто в очі й відчуваючи, як між нами знову натягується тепла, невидима нитка. — Мені здається, це ім'я їй ідеально личить.

Олександр повільно киває, і в його погляді спалахує таке глибоке, чуттєве зацікавлення, від якого мої щоки миттєво вкриваються ніжним рум'янцем.

— Мія... Дуже красиве ім'я, Аліно.