Глава 16. Аліна

Коли машини зупиняються на парковці нашого бізнес-центру, горло стискається болісним спазмом. Мені катастрофічно не хочеться прощатися з Олександром. Дивлячись на його суворий, але тепер такий рідний профіль, я з гіркотою усвідомлюю: він зовсім не той бездушний гівнюк, яким намагається здаватися. За ці дні під залізом його броні я розгледіла дивовижне світло, ніжність і турботу, від яких у мене відключаються всі запобіжники. Я згадую, яким він був, коли ми познайомилися. Серце зрадницьки й непереборно тягнеться до нього.

Але ж у мене є Денис. Людина, яка врятувала мою маму, яка була поруч у найчорнішу годину й оточує мене абсолютною теплотою. Денис надто хороший, і кривдити його здається злочином. Я лицемірно й болісно розриваюся навпіл між грозовим потягом до Олександра й боргом вдячності перед його братом.

— Аліно! — звук знайомого голосу змушує мене здригнутися.

Біля скляних дверей холу нас чекає Денис. У руках він тримає розкішний букет ніжно-рожевих еустом. Побачивши, як Олександр допомагає мені вийти з авто, він на мить застигає, але одразу ж розквітає в теплій усмішці й швидким кроком підходить до нас.

— Привіт, мила! А я вже зачекався... Олександре, ви вже повернулися? — Денис обережно обіймає мене за плечі й міцно цілує в щоку. І саме в цей момент із-під моєї куртки лунає тихе, вимогливе «мяу».

Денис здивовано опускає погляд і розпливається в щирому захопленні:

— Ого! А хто це в нас тут такий пухнастий ховається? Яке мале диво! Звідки воно в тебе?

— Це... з притулку. Ми їздили туди по роботі, і Олександр Володимирович дозволив забрати його, — тихо відповідаю я, чуючи, як кошеня знову муркоче.

— Неймовірно! Справжній пухнастий клубочок, — Денис лагідно чухає маля за рожевим вушком. — Так, план міняється. Зараз ми швидко їдемо до тебе додому, занесемо кошеня, залишимо йому їжу й воду, а потім перевдягнемося й поїдемо на благодійний прийом. Ти ж не проти?

— Дякую, Денисе... Це дуже доречно, — мовлю я, з острахом повертаючи голову до Олександра. — Але який ще прийом? Я трохи втомилася... — намагаюся тихо заперечити я, але він навіть не слухає.

— Ніяких "але", Аліно, — перебиває він із легким, за проте беззаперечним тиском у голосі. — У нас через годину благодійний вечір у партнерів. Ти маєш бути поруч зі мною. Швидко заїдемо до тебе, перевдягнешся — і в ресторан. Ти ж не підведеш мене?

Я мимоволі повертаю голову й зустрічаюся поглядом із Олександром.

Він стоїть неподалік. Його обличчя знову перетворилося на важку, гранітну маску, позбавлену будь-яких емоцій. Але в темних, майже чорних очах палає такий дикий, розлючений і водночас зранений вогонь, що мені перехоплює подих. Олександр дивиться на руку Дениса на моїй талії, на ці квіти, на мене — і в його погляді знову закипає та сама отруйна зневага й ревнощі, які я так сподівалася розвіяти.

Усе магічне світло нашого дня згасає, лишаючи по собі лише попіл. Олександр знову бачить перед собою дівчину свого брата, яка слухняно йде на черговий світський раут. Він знову вірить у власні гіркі висновки.

Денис владно веде мене до своєї машини, а я йду, ледь спираючись на хвору ногу, і не можу відірвати погляду від постаті Олександра, який залишається за скляними дверима його офісу.

Всередині мене все стискається від болючого удушення. Чому обійми Дениса тепер здаються мені чужими й байдужими, а від одного розлюченого погляду Олександра серце заходиться божевільним ритмом? Я з жахом усвідомлюю фатальну правду: я небезпечно розриваюся між двома братами, і цей вибір ось-ось знищить мене.