Глава 15. Олександр

— Я про те, Ярова, — мовлю м'яко, піднімаючись на ноги й простягаючи їй руку, щоб допомогти встати, — що це кошеня, здається, вирішило їхати з нами.

Аліна завмирає, кліпаючи довгими віями. В її темних очах спалахує такий непідробний, дитячий подив, що в моїх грудях щось болісно стискається. Але я не відповідаю на її запитання. 

— Нам час їхати. Чекаю вас біля авто. Можете йти до нього обережно, а я маю ще одну справу.

Поки Аліна прощалася з волонтерами й обережно переносила вагу на здорову ногу біля виходу, я швидко повернувся до кабінету управительки.

— Ветеринарний паспорт, двомісячний запас корму, переносник і всі необхідні щеплення, — мовив я, викладаючи банківську картку на стіл. — Оформіть усе негайно. Власницею вкажіть Ярову Аліну.

Управителька тепло посміхнулася, швидко заповнюючи папери:

— Ви робите для неї диво, Олександре Володимировичу. Вона дивитиметься на вас зовсім іншими очима.

— Мені не потрібні дива, пані Олено, — сухо відрізав я, приховуючи раптовий приплив ніяковості. — Просто оформіть документи.

Водій обережно поставив пластиковий переносник із м'якою підстилкою та коробку зі стартовим набором на заднє сидіння мого бізнес-седана. Коли Аліна сіла на переднє пасажирське крісло й пристебнулася, вона важко зітхнула, дивлячись у вікно на притулок, що віддалявся.

— Про що замислилися, Ярова? — запитав я, заводячи двигун.

— Та так... Просто шкода було залишати те маля, — тихо відповіла вона, і в її голосі прозвучав виразний сум. — Мені здалося, між нами виник якийсь особливий зв'язок.

Я на мить перевів погляд на дзеркало заднього виду й ледь помітно усміхнувся:

— А ви гляньте назад.

Аліна здивовано обернулася. З-під сітчастих дверей переносника на неї дивилися два знайомих зеленкувато-бурштинових ока, а звідти лунало тихе, вимогливе нявкання.

— Ви... ви справді забрали її?! — вона прикрила долонями вуста, і в її очах миттєво заблищали сльози — цього разу не від болю чи розпачу, а від чистого, непідробного щастя.

— Я ж казав, що це кошеня їде з нами, — мовив я, намагаючись тримати голос рівним, хоч усередині все стискалося від її радості. — Тільки не плачте, Ярова. Я погано переношу жіночі сльози.

Вона квапливо витерла щоку, відстебнула ремінь і дістала смугастий пухнастий клубочок із переноски. Кошеня миттєво вмостилося у неї на колінах і замуркотіло на весь салон.

— Дякую вам... Олександре, — шепнула вона, зазирнувши мені просто в очі. — Дякую за все. Це найдивовижніший вчинок, якого я від вас точно не очікувала.

— Вважайте це компенсацією за пошкоджену ногу й... за мої надто різкі слова про лікарню, — відповів я, виїжджаючи на трасу.

Дорога назад до міста минула в дивній, майже магічній атмосфері. У салоні панувало затишне напівсвітло й тихий шурхіт шин по намоклій дорозі. Кошеня солодко заснуло на її колінах, а Аліна не зводила з мене замисленого погляду.

— Олександре Володимировичу... — тихо мовила вона за якийсь час.

— Запитуйте, Аліно.

— Чому ви так змінилися? Ще два дні тому ви готові були знищити мене, а зараз... купуєте мені кошеня й обробляєте мої рани. Який ви справжній?

Я міцніше стиснув кермо. Це було питання, на яке я сам шукав відповідь щоночі.

— Можливо, справжній той, хто сидить поруч із вами зараз, — мовив я, опускаючи голос до майже інтимного півшепоту. — А той, колишній... просто осліп від власних підозр і дурних висновків. Я вчинив із вами занадто жорстоко, Аліно. І тепер кожна хвилина поруч із вами нагадує мені про це.

Вона затамувала подих. Повітря між нами згустилося, просякнуте не просто вдячністю, а чимось значно більшим, небезпечним і незворотним.

Поки я веду авто в бік офісу, де ми маємо забрати підписані документи перед тим, як я відвезу її додому, всередині мене вирує справжній роздрай. Я й сам до кінця не розумію, навіщо це роблю. Навіщо купую їй кошеня, навіщо мовчки божеволію від її близькості, чому так обережно торкаюся її травмованої ноги. Вона — дівчина Дениса. Жінка мого брата. Це забуте табу мало б випекти будь-які почуття на корені, але притягнення до неї виявляється сильнішим за глузд. Подарувати їй це маля — єдине, що я можу зробити для неї відкрито, без ризику переступити фатальну межу.

— Олександре Володимировичу, — тихо перериває мою мовчанку Аліна, коли ми зупиняємося на парковці нашого бізнес-центру. — Дякую вам ще раз. За все.

— Це дрібниці, Ярова, — мовлю я, відстібаючи ремінь і виходячи з машини, щоб відкрити їй дверцята й допомогти вийти. — Бережіть себе, маму і свого нового друга.

Вона обережно спирається на мою руку, тримаючи кошеня під курткою, і ми повільно прямуємо до скляного входу офісу. Але варто нам переступити поріг центрального холу, як моє серце пропускає болісний удар.

Біля ресепшена, склавши руки на грудях, стоїть Денис. Його погляд миттєво падає на нас — на те, як тісно Аліна притискається до мого плеча.

Усе магічне тепло, що будувалося між нами весь день, умить випаровується. Всередині все крижаніє й стискається від темної, гіркої досади. Реальність повертається надто швидко, нагадуючи, кому вона насправді належить.