Глава 14. Аліна

Притулок зустрічає нас багатоголоссям, але те, що відбувається за хвилину, остаточно вибиває ґрунт у мене з-під ніг. Я завмираю біля огорожі, не вірячи власним очам. Суворий, застебнутий на всі ґудзики Олександр — той самий владний тиран, чий погляд змушує весь офіс затамувати подих — опускається на коліна прямо перед вольєром. Його масивні, сильні руки, якими він звик підписувати мільйонні контракти, зараз чуйно й обережно чухають за вушком мале сіре кошеня. А поруч уже крутиться ціла компанія вуличних котів, і Олександр лагідно бавить кожного з них, вивільняючи з-під своєї звичної маски дивовижне, м'яке тепло.

— Дивно бачити його таким, правда? — тихо лунає поруч теплий голос.

Я здригаюся й повертаю голову. Біля мене стоїть управителька притулку — літня жінка з лагідними зморшками довкола очей та в доброму робочому фартуху.

— Олександру Володимировичу не потрібна реклама, — продовжує вона, з усмішкою спостерігаючи за босом. — Багато меценатів приїздять із камерами, роблять фото для соцмереж і забувають про нас наступного дня. А він... Він забороняє публікувати його ім'я. Просто щомісяця закриває наші найважчі рахунки за ветеринарку, купує тони корму й приїздить самостійно. Тварин не надуриш офісними костюмами чи строгим тоном, дівчинко. Вони відчувають справжнє серце.

— Справжнє серце... — стиха повторюю я, і ці слова відгукуються в мені болісним відлунням.

Всередині мене щось тріскається й остаточно розпадається на порох. У грудях солодко щемить. Дивлячись на це несподіване видовище, у моїй пам'яті з новою силою оживають спогади про нашу першу ніч. Спогади про те, яким несподівано ніжним, чуйним і пристрасним він умеє бути, коли скидає свій крижаний панцир. Моя шкіра знову вкривається сиротами від згадки про його гарячі дотики, а серце заходиться божевільним ритмом. Який же він справжній?

Щоб приховати палаючі щоки й перевести подих, я відходжу трохи далі, до сусідньої секції з кошенятами. У самому кутку на м'якій підстилці сидить маленьке смугасте пухнасте створіння з величезними зеленкувато-бурштиновими очима й розчуленим поглядом. Воно несміливо робить крок до мене й тихесенько нявкає.

— Ох, ви припали до душі нашій найменшій, — знову підходить управителька, спостерігаючи за тим, як я опускаюся на коліна біля сітки. — Ми знайшли її два тижні тому в коробці під зливою. Вона дуже дика, ні до кого з волонтерів на руки йти не хотіла. А від вас очей не зводить. Візьміть її, не бійтеся.

Я обережно простягаю руки й беру це особливе малятко. Воно не лише не виривається, а миттєво згортається калачиком у мене на грудях і починає так голосно й солодко муркотіти, що на моєму обличчі сама собою розквітає щира посмішка. Я довго граюся з ним, чухаю за рожевими вушками й дозволяю легенько ловити лапками мої пальці, на кілька хвилин повністю поринаючи в цей спокійний світ.

— Схоже, у вас з'явився новий шанувальник, Ярова, — лунає низький, оксамитовий голос прямо над моєю головою.

Моє дихання переривається. Я повільно підводжу погляд і зустрічаюся з очима Олександра. Він стоїть за крок від мене, склавши руки на грудях, і пильно, мовчки спостерігає. У його темному погляді більше немає й краплі крижаної зневаги — лише дивне, глибоке зацікавлення та щось небезпечно чуттєве.

— Вона просто дуже самотня й шукає тепла, — тихо відповідаю я, трохи міцніше притискаючи до себе пухнастий клубочок. — Виявляється, навіть найменшим і найбеззахиснішим потрібен той, хто просто вчасно простягне руку й захистить від зливи.

Олександр повільно нахиляється до мене, опускаючись на один туфлик поруч. Його широке плече майже торкається мого, а павутинка витонченого парфуму змішується з запахом сіна й свіжості. Він простягає свій довгий, сильний палець і ледве торкається спинки кошеняти, а потім його гарячі пальці випадково — чи навмисно — ковзають по моїй долоні.

— Іноді ті, хто здаються беззахисними, володіють найбільшою силою, — мовить він тихим, майже інтимним півшепотом, дивившись мені просто в очі. — Вони здатні змусити зупинитися навіть тих, хто завжди звик бігти вперед і не зважати на інших.

— Ви зараз про кошеня... чи про когось іншого, Олександре Володимировичу? — виривається в мене перш, ніж я встигаю прикусити язика.

Між нами знову спалахує той самий невидимий, електричний струм. Його погляд ковзає по моїх губах, і на мить мені здається, що він зараз відкине всі офіційні рамки.

— Я про те, Ярова, — м'яко відповідав він, піднімаючись на ноги й простягаючи мені руку, щоб допомогти встати, — що це кошеня, здається, вирішило їхати з нами.