Глава 13. Олександр

Я заношу її на руках до готельного номера заміського комплексу й обережно опускаю на м'який диван. Її волосся вологе від дощу, а її гаряче дихання торкається моєї шиї. У цей момент наші обличчя опиняються настільки близько, що в скронях починає стугоніти дике, неприборкане божевілля. Мені коштує титанічних зусиль, аби стриматися й не нахилитися ще нижче, не впитися в її просочені краплями зливи, тремтячі губи. Це бажання поцілувати її прямо зараз — гостре, первісне й абсолютно неконтрольоване — спалахує всередині з такою сили, що мені перехоплює подих.

Я насилу змушую себе відсторонитися, нагадавши собі, що вона чортова дівчина мого брата. Аліна дивиться на мене з острахом і здивуванням, ніби щосекунди чекає чергового спалаху люті чи отруйних слів.

Я мовчки стаю на одне коліно перед диваном, розшнуровую її намоклу туфлю й обережно знімаю її з пошкодженої ноги. Аліна тихо здригається й затамовує подих.

— Боляче? — запитую я, намагаючись робити голос якомога м'якшим, хоч це й дається з трудом.

— Трохи... — шепоче вона, спостерігаючи за кожним моїм рухом.

Я дістаю з аптечки знеболювальну мазь і торкаюся пальцями її гарячої, набряклої щиколотки. Мої пальці роблять це максимально ніжно, майже невагомо. Вона завмирає від цього контрасту — мій суворий вигляд і надзвичайна обережність розбивають усі її очікування. У її очах застигає шок від моєї раптової турботи.

— Зламу немає, просто розтягнення, — мовлю я, накладаючи тугу пов'язку. — До вечора відпочивайте. Я залишаю вас.

— Дякую, — встигає промовити вона, але я вже в дверях. Залишитися тут означає згадати нашу ніч після того весілля, а це мені тепер заборонено.

Перебувати з нею поруч у цьому замкненому просторі стає надто небезпечно для мого самоконтролю.

До самої вечері я залишаю її в спокої. Намагаюся зосередитися лише на роботі, хоч нагальні справи вирішені. Лише близько сьомої знову стукаю в двері. Аліна вже перевдягнена й намагається встати. Коли вона спирається на хвору ногу й зморщується від болю, я без слів підходжу й обережно обіймаю її за талію, беручи більшу частину її ваги на себе.

— Я можу сама... — намагається заперечити вона, але я відчуваю, як тремтить її тіло від моєї близькості.

— Не опирайтеся, Ярова, — відповідаю я, повільно ведучи її до ліфта, щоб спуститися в ресторан на першому поверсі.

— Чому ви це робите? — запитує вона тихо, коли ми заходимо в кабіну ліфта, і її темний погляд впивається в моє обличчя. — Після всього... чому ви зараз турбуєтеся про мене?

Я натягую на обличчя звичну холодну маску, приховуючи справжній хаос у душі:

— Це просто мій обов'язок як роботодавця — дбати про здоров'я та безпеку свого працівника. Нічого особистого.

Вона лише мовчки опускає очі.

Я веду її до віддаленого, затишного столика в напівтемному кутку ресторану, де немає зайвих очей і менші шанси нарватися на папараці. Обережно допомагаю їй сісти й навіть підсовую невеличкий м'який пуф під її травмовану ногу, щоб зменшити наплив крові та біль. Аліна дивиться на мене з напівдитячим здивуванням, ніби перед нею постає зовсім інший чоловік.

Коли офіціант приймає замовлення й іде, між нами западає мовчанка. Проте це більше не напружене, отруйне мовчання офісної війни. Відчуваючи провину за її забій і прагнучи хоч якось загладити свій минулий тиск, я вирішую зробити крок назустріч.

— Це місто має дивовижну атмосферу ввечері, — мовлю я, вказуючи поглядом на панорамне вікно, за яким розлилися вечірні вогні, відбиваючись у мокрій від зливи бруківці. — Обожнюю стару архітектуру. У ній є душа, якої бракує сучасним скляним хмарочосам.

Аліна на секунду затамовує подих, а потім її обличчя помітно пом'якшується:

— Ви теж це помічаєте? Я завжди захоплювалася старовинними фасадами... Оці готичні елементи, ліпнина, старовинні балкони. У кожній лінії відчувається історія й витончений смак майстрів, які вкладали в це життя.

Я підхоплюю її думку, розповідаючи про кілька реставраційних проєктів, які наша компанія спонсорувала минулого року, і про те, як важливо зберегти історичне обличчя центру. Аліна уважно слухає, її очі замислено й тепло спалахують, а з обличчя зникає захисний панцир. Вона виявляється не просто освіченою, а неймовірно чутливою до краси, з глибоким, оригінальним мисленням.

Ми розмовляємо більше години. Про місто, про улюблені вулички, про архітектурні стилі й навіть про класичний живопис. Я роблю все, щоб їй було комфортно: підливаю води, пропоную легкий десерт, слідкую за кожним її рухом із нетиповою для себе м'якістю. Уперше ми не змагаємося, не пробиваємо броню одне одного, а просто зближуємося. Між нами будується міст із живого розпиту, щирого інтересу та ментальної близькості, яка лякає мене навіть більше, ніж дикий фізичний потяг. Коли вечерю завершено, я знову допомагаю їй дійти до свого номера і швидко залишаю її, хоч мені цього геть не хочеться.

Ранок починається з м'якого сонячного променя, що пробивається крізь панорамні вікна холу. Вона вже чекає біля ліфта — зібрана, у зручному взутті без підборів, але все ще трохи обережно переносить вагу на здорову ногу.

— Доброго ранку, Ярова, — я підходжу ближче, мимоволі затримуючи погляд на її обличчі, яке сьогодні виглядає значно відпочилим. — Як нога?

— Доброго ранку, Олександре... — вона трохи здригається від моєї раптової появи, але в її очах більше немає того дикого страху, що був учора. — Дякую, значно краще. Ваша мазь і пов'язка дійсно допомогли, майже не болить.

— Чудово. Тоді коротко щодо нашого графіка на сьогодні, — я звіряюся з годинником на зап'ясті. — О десятій ми здаємо номери, але перед поверненням до офісу маємо ще одну обов'язкову зупинку. Ми їдемо в місцевий притулок для безпритульних тварин. Наша компанія повністю фінансує їхнє нове відділення та закриває закупівлю кормів і медикаментів. Це наш благодійний проєкт.

Аліна завмирає. Її очі округлюються від щирого, непідробного шоку, а губи трохи розтуляються. Вона дивиться на мене так, ніби я щойно оголосив про політ на Марс.