Глава 12. Аліна

Того ж вечора, коли мамі стає трохи краще, а Денис іде з лікарні, на моєму екрані спалахує ім'я Олександра. Я довго вагаюся, перш ніж відповісти, готуючись до чергового отруйного удару.

— Ярова, — його голос у слухавці лунає неприродно стримано, без звичної фатальної різкості. — Ви можете залишитися з матір'ю на кілька днів. Оформте вихідні. Відпрацюєте їх пізніше.

Він вимикається першим, навіть не зачекавши на відповідь. Я опускаю телефон і повертаюся до палати. Мама вже не бліда як крейда, на її щоках з'являється ледь помітний, теплий рум'янець.

— Мамочко, я залишаюся з тобою на цілі два дні, — шепочу я, сідаючи на край кушетки й беручи її за руку. — Мені дали вихідні.

Олена Петрівна кволо усміхається, стискаючи мої пальці:

— Які ж у тебе хороші керівники, Аліночко... Дбають про тебе, розуміють усе. Ще й гроші дали в борг на цю операцію. А ти ж у компанії новенька. Я щодня буду молитися за них, щоб все в них вдавалося. Такі хороші люди.

Я лише мовчки киваю, не бажаючи розчаровувати її й розповідати правду про те пекло, яке влаштував Олександр. Ясно, що цей перепочинок — повністю заслуга Дениса. Певно, він вимовив брата. Денис робить для мене стільки добра, захищає та простягає руку в найстрашніший момент. Він здається майже ідеальним: чуйним, турботливим, надійним. Але, прислухаючись до власного серця, я з гіркотою розумію: все, що я до нього відчуваю — це лише безмежна, тепла вдячність. Жодної іскри, жодного прискореного пульсу.

Натомість думки зрадницьки повертаються до Олександра. Згадка про ту нашу першу ніч досі змушує шкіру вкриватися сиротами, а серце — шалено битися об ребра. Він тиран і деспот, але саме він пробудив у мені такі темні, глибокі почуття та вихор емоцій, про існування яких я навіть не здогадувалася. Дурне моє серце. Просто божевільне!

Протягом цих двох днів мамі стає значно краще: її стан стабілізується, повертається здоровий апетит, а в очах знову з'являється життя. Тож я з спокійним сумлінням повертаюся до офісу. 

З самого ранку всередині панує дивна слабкість: у голові легенько паморочиться, а до горла раз у раз підкочує нудота. Я списую цей стан на дике виснаження, пережитий шок і безсонні ночі. Мені просто треба повернутися в стрій.

Не встигаю я розкласти папери за робочим столом, як селектор тріщить:

— Ярова, до мене. Негайно.

Я заходжу до кабінету, намагаючись тримати спину рівно. Олександр сидить за своїм масивним столом, гортаючи документи. Його темний, проникливий погляд миттєво приковує мене до місця, ковзаючи по моєму блідому обличчю.

— Збирайтеся, — карбує він владно, не пояснюючи причин. — За годину виїзна конференція та важливі переговори в іншому місті. Ви супроводжуєте мене як особиста секретарка. Сподіваюся, ваша мама вже краще? Навряд ми встигнемо повернутися сьогодні.

— Не повернемося? А як же? — схвильовано видаю.

— Заночуємо в готелі, бо на ранок в мене теж є деякі плани. Якісь проблеми? — як завжди, різко питає.

— Жодних, — хитаю головою.

Весь шлях у машині ми долаємо в гнітючому, натягнутому мовчанні. Салон бізнес-седана здається надто тісним. Його важкий погляд часом ковзає по мені крізь дзеркало заднього виду, змушуючи моє тіло напружуватися, але я затято дивлюся у вікно, заново вибудовуючи між нами захисну стіну.

Коли ми виходимо з ресторанного комплексу після завершення тривалих переговорів, небо остаточно розроджується стіною нищівної зливи. Повітря пахне озоном і мокрою землею, а поривчастий вітер намагається вирвати з моїх рук важку папку з документами.

— Покваптеся, Ярова, авто 

чекає, — лунає владний голос Олександра попереду.

Я роблю квапливий крок по намоклій, слизькій бруківці. Шпилька зрадницьки їде вбік, у щиколотці спалахує різкий, пекучий біль, і з моїх грудей виривається короткий зойк. Земля вислизає з-під ніг, і я готуюся до жорсткого падіння на мокрий камінь.

Але падіння не стається.

Мене миттєво підхоплюють міцні, залізні руки. Олександр піднімає мене на руки легко й упевнено, міцно притискаючи до своїх широких грудей. Мокрі від зливи пасма його темного волосся липнуть до чола, а краплі води стікають по вилицях і затятому підборіддю.

Я мимоволі вхоплююся за його вологі від дощу плечі, щоб не впасти, і наші погляди перетинаються на відстані кількох сантиметрів.

У його очах більше немає крижаної зневаги. Там вирує щось дике, прадавнє й нищівне. Його гаряче дихання торкається моїх губ, просочених краплями зливи, а серце під моєю долонею стукотить як божевільне. Попри всю мою щиру ненависть, попри образу й пам'ять про його жорстокість, між нами в одну секунду спалахує така шалена, електрична хімія, що на мокрому ганку заміського ресторану весь світ — злива, біль у нозі та офісна війна — просто припиняє існувати.