Глава 11. Аліна

Білі стіни палати інтенсивної терапії більше не здавалися мені загрозливими. Годинник на стіні відраховував хвилини, і з кожним подихом мами мій власний пульс повільно повертався до норми. Я не випускала її долоню ні на мить, притискаючи до своїх щік, шепочучи молитви та слова любові.

Коли повіки Олени Петрівни здригнулися і вона повільно розплющила очі, з мого горла вирвався болісний вдих.

— Мамо... — мої сльози, які я так довго стримувала, нарешті пролилися гарячими струмками. — Мамочко, ти чуєш мене?

— Аліночко... — її голос був ледь чутним шепотом, але для мене він пролунав солодше за найпрекраснішу музику. Вона кволо стиснула мої пальці у відповідь. — Чому ти... плачеш, рідна?

— Це від щастя, мамо. Все позаду. Операція минула вдало, лікар сказав, що ти долаєш найважче, — я цілувала її сухощаві пальці, змиваючи сльозами весь той жах, який пережила за останні кілька годин. — Ти тільки живи. Будь ласка, живи.

За пів години завітав хірург. Оглянувши показники на моніторах, він щиро посміхнувся — вперше за цей безкінечний день. Мамин тиск стабілізувався, дихання стало рівним і глибоким. Вона заснула вже міцним, здоровим сном, а мене перевели разом із нею до звичайної, затишної палати.

Я сиділа на краєчку кушетки, відчуваючи, як з душі спадає важкий, нищівний тягар. І саме в цей момент двері палати тихо відчинилися.

У прорізі з'явився Денис. У його руках був велетенський, розкішний букет ніжно-рожевих півоній, який заповнив усю палату свіжим, солодкуватим ароматом. Він тримав ще й паперовий пакет із гарячою кавою та свіжою випічкою. На його обличчі була м'яка, схвильована посмішка.

— Привіт, — тихо мовив він, наче боячись порушити спокій мами. — Вибач, що без попередження. Лікар на ресепшені сказав, що її вже перевели сюди й усе добре. Як вона?

Я підхопилася з місця, наче підхоплена хвилею неконтрольованого почуття.

— Денисе... Вона прокинулася! Вона впізнала мене, поговорила зі мною! Лікар сказав, що загроза минула!

— Слава Богу, Аліно. Слава Богу, — він полегшено зітхнув, ставлячи квіти й пакет на столик. Його очі тепло й турботливо прикувалися до мого обличчя. — Я так хвилювався за тебе. Ти сама ледь трималася на ногах... Про роботу навіть не думай, я особисто закрив усі питання й узяв для тебе відпустку на стільки днів, скільки знадобиться.

Дивлячись на нього — на цього чоловіка, який не просто захистив мене від люті свого брата, а простягнув руку допомоги в найнайважчу хвилину мого життя, — я відчула, як серце стискається від безмежної вдячності. Він був моїм рятівним кругом у цьому божевільному штормі.

Не роздумаючи ні секунди, охоплена імпульсивним поривом теплоти, я зробила крок уперед. Обхопила його шию руками, притягла до себе й міцно, гаряче поцілувала в щоку — прямо біля губ.

— Дякую тобі... — шепнула я, відчуваючи, як тремтить мій власний голос. — Дякую за все, Денисе. Якби не ти... я б просто зламалася.

Денис замер. Його дихання перервалося, а руки плавно й обережно лягли на мою талію, пригортаючи трохи міцніше, ніж це личило б просто друзям. Його погляд став темним і глибоким, сповненим щирої, неприхованої ніжності.

— Я завжди буду поруч, Аліно, — тихо мовив він, торкаючись моєї щоки кінчиками пальців. — Що б не сталося.

І в цей момент я нарешті відчула себе в безпеці.