Глава 10. Олександр

Я стою біля панорамного вікна, звичним рухом стискаючи в пальцях чашку з кавою. Коли двері приймальної відчиняються, я чекаю побачити хитру й прораховану акторку, але входить привид.

Аліна бліда, як крейда. Її губи тремтять, а хода настільки хитка й непевна, ніби вона ось-ось знепритомніє просто на мармурову підлогу. Вона насилу знімає пальто, пальці її не слухаються, і вона на кілька секунд спирається на стіл, щоб просто втримати рівновагу. В її очах більше немає остраху перед моїм авторитетом — там лише згасла, скляна порожнеча й чиста, всеспопелювальна ненависть, адресована мені.

Не минає й десяти хвилин, як двері мого кабінету з гуркотом розлітаються навстіж.

Денис вривається всередину, палаючи від такої дикої люті, якої я в нього ніколи не бачив. Його обличчя багряне, кулаки стиснуті до білих суглобів, а погляд готовий мене роздерти.

— Ти зовсім з глузду з'їхав?! — гримить він на весь поверх, підскочивши до мого столу й важко спираючись на нього долонями. — У неї мати в реанімації після чотирьох годин складної операції! Вона між життям і смертю, а ти погрожуєш дівчині звільненням і чорними списками?!

— Усі вони вміють вигадувати співчутливі історії, коли запізнюються... — починаю я крижаним, стриманим тоном, але Денис просто вибухає, перебиваючи мене на півслові.

— Заткнися, Сашо! Заткнися! — кричить він, і його голос зривається на фальцет. — Я особисто домовлявся з клінікою вранці! Я розмовляв із хірургом! Це не вигадка! Ти уявлення не маєш, через яке пекло вона зараз проходить, ти, черствий, бездушний монстре! Ти взагалі ще людина чи просто шматок граніту?!

Він розвертається і вибігає в приймальну. Крізь прозору скляну перегородку я бачу, як брат м'яко торкається її тремтячого плеча, щось швидко й заспокійливо шепоче. Аліна навіть не опирається — вона просто згасає, згинаючись під вагою власного розпачу. Денис бере її за руку, силою піднімає зі стільця й веде геть до ліфтів, повністю плюнувши на мої накази та офісну ієрархію.

Кабінет знову занурюється в тишу, але вона більше не здається мені комфортною. Вона тисне на скроні вагою в тисячу тонн.

Вона не брехала. Її мати справді в реанімації.

Я дивлюся на її порожній стіл крізь скло, і всередині моїх грудей щось гидко, болісно перевертається. Уперше за багато років мій непорушний, холодний розрахунок дає тріщину. Поглянувши на власні руки, я помічаю, як ледве помітно тремтять мої пальці. Згадую її вираз обличчя — той згаслий погляд, сповнений болю й глибокої зневаги, — і відчуваю, як у горлі встає отруйний осад.

Я прорахувався. Осліплений ревнощами та підозрами, я пройшовся по ній набагато жорстокіше, ніж має право будь-яка людина. І це відчуття власної провини ріже мене гірше за найнебезпечнішу поразку в бізнесі.