Глава 8. Аліна

Коли ми повертаємося з кафе, обідня розслабленість зникає вмить, варто мені лише переступити поріг нашого поверху. Повітря у приймальній здається настільки розпеченим від прихованої напруги, що стає важко дихати. Денис, підморгнувши мені на прощання й злегка торкнувшись мого плеча, йде до свого кабінету. Я ж залишаюся сам на сам із тінню, що вже чекає біля дверей головного кабінету.

Олександр стоїть, спираючись плечем на одвірок і схрестивши руки на грудях. Його погляд не обіцяє нічого доброго. Він бачив нас із вікна — я відчуваю це кожною клітиною свого тіла. Його темні очі палають диким, руйнівним вогнем, а вилиці зчеплені так міцно, ніби він із трудом стримує хижацький рик.

— Нарешті, Ярова, — його голос лунає тихо, але в ньому відчувається залізна, нищівна лють. — Бачу, ви чудово проводите час, поки важливі завдання чекають.

— Мій обідній час закінчується рівно о першій п'ятдесят п'ять, Олександре Володимировичу, — намагаюся відповідати максимально спокійно, вирівнюючи спину та ховаючи тремтіння рук. — Зараз перша п'ятдесят три. Я повернулася вчасно.

— Вчасно? — він повільно підходить до мого столу, і від його високої, статусної постаті на мене лягає важка тінь. — Ви плутаєте роботу в серйозній корпорації з розважальними прогулянками.

Замість подальших пояснень він з гучним, суховатим тріском кидає на мій стіл важку, товсту папку в темній палітурці.

— Це звіти фінансового аудиту трьох наших філій за останні три роки. Мені потрібен повний зведений аналіз, перевірка кожної цифри, виявлення розбіжностей та порівняльний графік ризиків. До п'ятої вечора.

Я шоковано дивлюся на стос паперів завтовшки в кілька сантиметрів. Це фізично неможливо виконати за три години навіть цілому відділу аналітиків.

— Але тут роботи щонайменше на три дні... — виривається в мене раніше, ніж я встигаю прикусити язика.

— Мені байдуже, на скільки тут роботи, — він нахиляється до мене так близько, що я відчуваю гіркий аромат його парфумів із нотами тютюну та гарячий подих. — Якщо ви не здатні виконувати свої обов'язки, я знайду того, хто здатний. Мені не потрібна в компанії манекенниця, яка вміє тільки солодкувато посміхатися та випивати каву в робочий час із моїм братом.

Його слова б'ють під дих, отруєні зневагою та якоюсь глухою, неконтрольованою злобою. Щоки спалахують від обурення. Я міцно стискаю кулаки під столом, змушуючи себе не виказати болю.

— Я зроблю це до п'ятої, — карбую кожне слово, дивлячись йому просто в очі й не відводячи погляду. — Ви отримаєте звіт.

— Побачимо, — кидає він і зачиняється у своєму кабінеті.

Наступні три години перетворюються на справжнє пекло. Пальці літають по клавіатурі, очі печуть від напруги, а в скронях стукотить гаряча кров. Але Олександр не залишає мене в спокої. Він виходить із кабінету кожні двадцять-тридцять хвилин під найбезглуздішими приводами.

— Ярова, чому в другому розділі шрифт чотирнадцятий, а не дванадцятий? — гримить він о третій годині, зупиняючись за моєю спиною так близько, що я відчуваю шкірою тепло його тіла.

— Це чернетка, Олександре Володимировичу. Я приводжу формулювання до єдиного стандарту перед друком.

— Мені потрібен ідеальний документ одразу, а не ваші виправдання. І що це за інтонація? Ви забуваєте, з ким розмовляєте.

— Перепрошую, — виціджую я, не перериваючи набору тексту. — Я просто зайнята терміновим завданням, яке ви мені поставили.

За п'ятнадцять хвилин до четвертої він знову виходить, тримаючи в руці порожню чашку.

— Кава недостатньо міцна. Зробіть нову. І не забудьте про таблицю збитків. Ви взагалі розумієтеся на формулах Excel чи Денис вам і тут підказував?

— Я маю червоний диплом із фінансів, — відповідаю я, вирівнюючи спину й піднімаючи голова. — Каву зроблю через хвилину, коли дорахую кошти по третій філії.

— Зараз, Ярова, — проціджує він, згори вниз міряючи мене зневажливим поглядом. — Кава потрібна зараз. А звіт — о п'ятій.

Його упередженість і дика несправедливість виводять мене з себе. Він навмисно знущається, намагаючись змусити мене розплакатися, кинути папери йому в обличчя й утікти. Але я не дам йому цієї насолоди.

Коли годинник показує 16:58, я роздруковую останній аркуш, скріплюю папери й рівно о 17:00 рішуче стукаю у двері його кабінету.

— Заходьте, — лунає сухий голос.

Я входжу й кладу готову папку з кольоровими графіками та чіткими таблицями просто перед ним на стіл.

— Зведений аналіз готовий. Усі цифри перевірено, ризики розраховано.

Олександр повільно відкладає ручку, бере звіт і починає гортати сторінки. На його обличчі не відбивається жодна емоція. Він шукає огріх, шукає привід розчавити мене. На третій сторінці його палець раптово зупиняється.

— Тут помилка у відсотках за четвертий квартал, — мовить він крижаним, переможним тоном, притискаючи подушечку пальця до аркуша. — Ви прорахувалися на два відсотки. Звіт недійсний.

— Це дані з офіційного реєстру податкової, — відповідаю я твердо, подаючись трохи вперед і дивившись йому просто в очі. — У первинному звіті філії була описка, яку я виявила й виправила. Я перевірила ці цифри тричі й перерахувала вручну за формою складного відсотка. Помилки немає. Можете перевірити самі прямо зараз.

Олександр замирає. Його палець так і лишається притиснутим до паперу. Він повільно піднімає погляд, і його очі темнішають, стаючи майже чорними. У них більше немає холодної зневаги — на секунду там спалахує небезпечне, дике зацікавлення й повага, яку він намагається придушити.

Повітря між нами стає густим і гарячим. Це вже давно не просто офісна рутина. Це справжня війна, у якій жоден із нас не збирається поступатися.