Глава 7. Денис

Ранок у компанії починається з допиту, якого я й очікував, але від того він не стає менш виснажливим. Олександр викликає мене до свого розкішного кабінету нібито для обговорення нових інвестиційних звітів, але папки так і лишаються лежати недоторканими на скляному столі.

Він стоїть біля панорамного вікна з чашкою чорної кави в руці, випромінюючи глуху, небезпечну загрозу. Його питання про Аліну лиються одне за одним — жорсткі, сухі, з філігранно розставленими пастками.

— Де саме ви познайомилися, Денисе? — проціджує Саша, навіть не повертаючись до мене. Його голос лунає загрозливо тихо. — І тільки не треба казок про кохання з першого погляду. Ти змінюєш дівчат щомісяця, а тут раптом ведеш першу-ліпшу секретарку в дім до матері.

— На закритій вечірці у спільних знайомих, — легко брешу я, відкидаючись на спинку шкіряного крісла й закладаючи ногу за ногу. — І вона не «перша-ліпша», Сашо. Вона особлива. На відміну від твоїх холодних, прорахованих бізнес-леді, Аліна справжня.

Олександр повільно розвертається. Його обличчя здається витесаним із граніту, а погляд випалює на мені діру, шукаючи найменшу суперечність. Він ставить чашку на стіл із важким глухим звуком і робить кілька повільних, хижацьких кроків у мій бік.

— На закритій вечірці? Цікаво, — його голос знижується до небезпечного, сиплячого тиску. — І коли саме це було? Три тижні тому? Чи, можливо, трохи раніше? Вона розповідала тобі про свої попередні знайомства? Про те, де бувала, з ким проводила ночі й чому так раптово з'явилася в нашій приймальній?

Я відчуваю, як у повітрі кабінету електризується напруга. Саша не просто розпитує — він буквально тисне авторитетом, намагаючись вибити з мене бодай натяк на слабкість.

— А мене не цікавить її минуле, брат, — я видаю найтупішу й найсміливішу посмішку закоханого чоловіка. — Навіщо ти взагалі так глибоко під неї копаєш?

— Тому що я не вірю жодному її слову і жодному погляду! — жорстко відрізає Саша, нахиляючись до мене через стіл. Його очі палають темним, майже диким вогнем прихованого гніву. — Вона з'являється в нашій компанії кілька днів тому, миттєво опиняється під твоєю опікою, одягає шовкові сукні за тисячі доларів і сором'язливо посміхається нашій матері. Вона грає з тобою, Денисе! Обкручує тебе довкола пальця, а ти й радий піддаватися. Ти хоч на секунду вмикав мізки? Чого вона насправді хоче від нашої родини?

— Ти надто підозрілий, Сашо. Чи це просто ревнощі? — я кидаю цю фразу легко, ніби між іншим, але пульсуючий м'яз на його вилиці зраджує його з потрохом. — Вона дивовижна дівчина. Я впевнений у своїх почуттях. Вона потрібна мені. Чи ти піддаєш сумніву мій вибір?

— Я піддаю сумніву твій глузд, — проціджує він крізь зуби, вирівнюючись і згори вниз дивлячись на мене з холодною зневагою. — Якщо це черговий твій дитячий бунт, щоб звернути на себе увагу матері чи допекти мені — зупини цей цирк негайно. Я особисто накажу службі безпеки підняти весь її родовід. Я перевірю кожен її крок, кожен банківський рахунок за останні роки. І якщо я знайду бодай найменшу фальш — вона вилетить звідси так швидко, що ти й оком не встигнеш змигнути.

— Шукай, скільки заманеться, — хмикаю я, піднімаючись із крісла й не кваплячись поправляючи манжети піджака. — Але Аліна лишається зі мною.

Саша здушено видихає, і його пальці стискають край столу так, що аж суглоби біліють. Відчувати, як мій завжди непогрішний, крижаний брат втрачає контроль і стискає щелепи від прихованого бісу — справжній кайф. Він буквально згоряє від внутрішньої люті, хоч і намагається прикривати це вихованою турботою про родинні інтереси.

Щоб закріпити нашу легенду й подратувати Олександра ще більше — бо я чудово знаю, що з його вікна відкривається ідеальний вид на головний вихід із хмарочоса, — о першій годині я рівно заходжу в приймальну й забираю Аліну на обід.

— Ходімо, Ярова. Нам треба змінити обстановку, поки мій вельмишановний брат не висмоктав із нас усю душу, — кажу я, спостерігаючи, як вона тривожно здригається від одного лише імені мого брата.

Ми йдемо до невеликої, затишної кав'ярні-пекарні за два блоки від нашої офісної вежі. Тут лунає тиха джазова музика, пахне корицею та свіжообсмаженою кавою, а стіни оповиті м'яким теплим світлом. Напруга, яка скувала Аліну від самого ранку, нарешті починає повільно залишати її тендітні плечі.

— Він... він дуже суворий з тобою в кабінеті? — тихіше, ніж зазвичай, запитує Аліна, дбайливо обхоплюючи долонями теплоту чашки з капучино.

— Саша? Та він з усіма такий, — посміхаюся я, намагаючись розвіяти її переляк. — З дитинства грає у великого й грізного боса. Знаєш, коли мені було років вісім, я тягав додому геть усіх вуличних кошенят. І от одного разу заховав рудий пухнастий клубок у батьківському кабінеті. Саша вирішив мене викрити, пішов перевіряти... і я випадково зачинив його там на пів дня разом із тим безшабашним кошеням.

— І що було далі? — із щирою цікавістю перепитує вона, подаючись уперед.

— Коли батько відчинив двері, Саша сидів на килимі у своєму ідеально випрасуваному шкільному костюмчику, а кошеня спало в нього на колінах. Але вираз обличчя в мого брата був такий, ніби його змусили підписати капітуляцію!

Аліна раптом щиро, дзвінко сміється.

Цей сміх такий ніжний, що в моїх грудях щось солодко й боляче стискається. Вона прикриває вуста долонею, її щоки вкриваються ніжним рум'янцем, а в очах іскряться живі бісики.

— Ти просто жахливий молодший брат, Денисе, — мовить вона, трохи заперечно хитаючи головою, але в її голосі з'являється перше справжнє тепло.

— Зате зі мною не сумно, — м'яко відповідаю я.

Вона неймовірно красива. Не тією штучною, глянцевою красою дівчат із мого звичного оточення, а якоюсь чистою, справжньою. Я задивляюся на те, як промінь денного світла грає у її волоссі, як вона ніяковіє від мого тривалого мовчання й смішно намотує пасмо на палець.

— Чому ти так дивишся? — ніяково запитує вона, вирівнюючи спину.