Глава 6. Аліна

Опанувавши тремтіння, я роблю глибокий вдих, притискаю пальці до гарячих щік і нарешті прочиняю важкі двері ванної кімнати. У напівтемному, залитому м'яким підсвічуванням коридорі на мене вже чекає Денис. Він повільно міряє кроками паркет, але, помітивши мене, миттєво зупиняється, м'яко всміхається й одразу підставляє свій лікоть:

— Все добре, Ярова? Виглядаєш бездоганно. Готова до головного випробування вечора?

— Готова, — шепочу я, змушуючи себе всміхнутися у відповідь і міцно беручи його під руку, шукаючи в ньому бодай якусь опору.

Ми повертаємося до сяючого, заповненого тихим гомоном залу, де в оточенні поважних гостей на шовковому смарагдовому дивані велично сидить мати братів. Тамара Вадимівна Завадська випромінює аристократичний холод, недосяжну елегантність та абсолютну, виплекану роками впевненість у собі.

— Мамо, знайомся, це Аліна, — м'яко виголошує Денис, підводячи мене ближче та легенько стискаючи мої пальці.

Жінка повільно піднімає на мене свій проникливий, гострий погляд. Її оцінювання триває лише частку секунди — від кінчиків моїх туфель до акуратно укладених пасом, — після чого обличчя Тамари Вадимівни осяює стримана, бездоганно-світська посмішка.

— Добрий вечір, Аліно. Денис так багато про вас розповідав, — її голос лунає приязно та мелодійно, але в кожному слові відчувається тонко прихована, владна дистанція. — Сідайте поруч із нами.

Протягом усієї вечері вона поводиться зі мною підкреслено ввічливо, тримаючи осанку справжньої королеви. Тамара Вадимівна ставить легкі, здавалося б, непримусові питання: де я навчалася, чим цікавлюся, як довго ми знайомі з Денисом. Вона розпитує стримано й м'яко, але я фізично відчуваю, як під цією світською ніжністю ховається залізна сканувальна система, що перевіряє кожне моє слово, кожну інтонацію на фальш. Кожна моя відповідь — це прогулянка по тонкій кризі, справжнє пересування мінним полем, де одна помилка коштуватиме мені всього.

Ситуацію погіршує й те, що напроти нас за довгим святковим столом сидить Олександр. Він мовчить, майже не торкається вишуканої їжі, але його важкий, палаючий погляд буквально приковує мене до крісла, пропікаючи наскрізь. Повітря між нами стає настільки густим і гарячим, що мені важко робити вдих. Щоразу, коли Денис дбайливо накриває мою долоню своєю чи схиляється до мого вуха, щоб щось награно-ніжно прошепотіти, старший Завадський стискає кришталевий келих так, ніби зараз розчавить його на дрібні друзки, а на його вилицях ходять ходуном важкі жовна.

Коли вечеря нарешті закінчується і гості повільно розходяться вітальнею з келихами шампанського, Денис непомітно киває мені в бік панорамних скляних дверей і виводить мене на простору, залиту прохолодним місячним світлом терасу.

— Уф, ну все, найстрашніше позаду! — з полегшенням видихає він, дістаючи з кишені піджака сигарету, клацаючи дорогою запальничкою й спираючись на мармурову балюстраду. — Ти трималася чудово, Аліно. Серйозно. Мама була з тобою навіть занадто м'якою.

— Мені здалося, вона мені зовсім не повірила, — зітхаю я, обхоплюючи оголені плечі руками від прохолодного нічного повітря та намагаючись вгамувати внутрішнє тремтіння. — Вона дивилася так, ніби бачить мене наскрізь... кожен мій страх.

— Не зважай. Вона просто контролер за натурою, — Денис робить повільну затяжку, випускаючи в нічний простір сизий струмок диму, й легко всміхається, але в його очах на секунду прослизає глибока, задавнена гіркота. — Насправді її хвилює тільки думка її улюбленця. Саша для неї — це все. Головна гордість родини, геніальний спадкоємець, непогрішний бог.

— Олександр?.. — тихо уточнюю я, здригаючись лише від однієї згадки його імені, яке досі відгукується болем у моїх вухах.

— Саме так, — киває Денис і гірко, самоіронічно усміхається, дивлячись кудись у темряву нічного саду. — Знаєш, це навіть смішно. Саші вибачають абсолютно все. Його жорсткість, його жахливий характер, його холодність із людьми — мама називає це «стриманістю та твердою рукою справжнього лідера». Якби я дозволив собі бодай половину того, як поводиться він, мене б давно викинули з родини й позбавили всього. Йому вибачають помилки, за які мене одразу б покарали. Тому я й повинен довести їй, що нічим не гірший.

Я дивлюся на Дениса збоку й починаю значно глибше розуміти його мотиви. За його легкою, завжди безтурботною маскою ховається задавнений біль молодшого брата, який усе життя змушений жити в тіні свого ідеального, владного й жорстокого старшого брата.

І тепер ми обоє застрягли в цій небезпечній, фатальній грі, де ставка занадто висока для нас обох.