Глава 5. Аліна

Холодна вода з-під крана трохи тверезить, але зовсім не заспокоює. Я зачиняю двері на замок у просторій, розкішній ванній кімнаті маєтку Завадських. Тонкий дзеркальний блиск, позолочені змішувачі та важкий аромат свіжих лілій у повітрі тиснуть на мене чужою, холодною величчю. Я спираюся тремтячими долонями на крижаний білосніжний мармур раковини, намагаючись зупинити дику хитавицю в тілі. Серце все ще божевільно, боляче калатає десь у самій горлянці після отруйних слів Олександра.

«Мисливиця за статками...»

Його жорстокий, зверхній шепіт досі пече моє вухо, наче розпечене залізо. Здається, я все ще відчуваю на своїй шкірі його важкий, обпікаючий подих і той нищівний погляд, яким він притиснув мене до стіни. Мене розриває від дикої образи й глибокої несправедливості. Сльози знову підступають до очей, обпікаючи щоки і я силою закриваю рот долонею, щоб стримати безпорадне, розриваюче груди ридання. Як він міг таке сказати? Як міг так легко звинуватити мене в підлості та розрахунку, навіть не спробувавши дізнатися правду?

Але я змушую себе зробити кілька повільних, глибоких вдихів і піднімаю очі до дзеркала. Звідти на мене дивиться зблідла дівчина з трохи розмазаною тушшю та переляканим поглядом. Ні. Я не маю права ламатися чи показувати свою слабкість перед цими жорстокими, ситими людьми. Головне вже зроблено — гроші на рахунку клініки. Завтра о дев'ятій ранку маму прооперують найкращі хірурги, і в неї з'явиться справжній шанс на життя. Заради цього я витримаю будь-яку зневагу, будь-які образи, чужі плітки й цей нищівний, крижаний погляд старшого Завадського.

На мармуровій стільниці тихо, але наполегливо вібрує мій телефон, відлунюючи від глянцевих стін. На екрані спалахує найрідніше, найтепліше ім'я — «Мамуля». Я гарячково витираю вологі щоки серветкою, роблю глибокий вдих, намагаючись надати своєму голосу максимуму бадьорості та спокою, і тремтячим пальцем піднімаю слухавку.

— Аліночко, донечко! — у слухавці лунає тремтячий, схвильований голос мами, в якому чути сльози щастя. — Тут щойно був лікар... Каже, що весь рахунок за операцію та медикаменти повністю закритий! Звідки такі гроші, люба? Це ж півмільйона! Де ти їх взяла? 

— Мамусю, заспокойся, все добре, — я ковтаю підступний, гіркий клубок у горлі, змушуючи себе м'яко всміхнутися через силу. — Мені... мені дали позику на роботі. Фірма дуже велика, керівництво пішло назустріч під мій випробувальний термін, дізнавшись про ситуацію. Головне — готуйся до операції й ні про що не турбуйся, чуєш?

Мама плаче у слухавку, від усього серця дякуючи Богові та моєму «доброму, чуйному керівництву», а в мене зсередини розривається серце від цієї вимушеної брехні. Але це єдиний спосіб її заспокоїти й подарувати їй віру у завтрашній день.

Кладучи слухавку на стільницю, я мимовільно порівнюю двох братів Завадських. На тлі жорстокого, пихатого й крижаного Олександра його молодший брат Денис здається справжнім рятівником. Так, між нами лише фіктивна угода, холодний розрахунковий контракт, але він поставився до мене з дивовижною людською теплотою. Він не став судити чи висувати звинувачення, а просто простягнув руку допомоги в той момент, коли я була на самому дні безвиході. Денис однозначно кращий, чуйніший і приємніший за свого бездушного, тиранічного брата.

Я бережно витираю обличчя вологою серветкою, поправляю зачіску й збираюся підфарбувати зблідлі губи помадою, як раптом земля буквально тікає з-під моїх ніг. Шлунок раптово стискається від гострого, важкого нападу нудоти, підступаючої до самого горла, і мені доводиться міцно вхопитися за край мармурової стільниці, щоб просто не впасти на холодну підлогу. Кисню знову бракує, перед очима на секунду темніє, а в голові дріботить легке, неприємне запаморочення.

— Боже... — шепочу я, прикриваючи рот долонею й заплющуючи очі, чекаючи, поки цей важкий, виснажливий спазм нарешті мине.

Звісно, це все через дикий, безперервний нервовий стрес. Виснажливий страх за маму, постійні сльози й те, що за весь цей божевільний день я не проковтнула жодного шматочка їжі, нарешті даються взнаки моєму виснаженому організму. Мені треба негайно зібратися, поправити макіяж і повернутися до сяючого залу, де мене вже чекають. Гра триває, і я зіграю свою роль до кінця, як би важко це не було.