Глава 1. Аліна

— Доброго ранку, Олександре Володимировичу, — я обережно зазираю до кабінету свого нового боса й зупиняюся на порозі, стискаючи в руках робочий блокнот так міцно, що кісточки пальців біліють. — Я прийшла уточнити щодо моїх обов'язків та поточних завдань на сьогодні.

Просторий кабінет дихає розкішшю та холодом: темне дерево, шкіра і ледь вловимий аромат дорогого чоловічого парфуму. Чоловік за масивним дубовим столом навіть не піднімає голови від документів. Його довгі пальці, прикрашені масивним годинником, швидко гортають сторінки, а голос лунає сухо й різко, карбуючи кожне слово, наче вирок:

— Отже, ви моя нова секретарка. Щоб ви не повторили долю попередньої і пропрацювали в нас хоча б довше, ніж місяць, повідомляю одразу: у моєму кабінеті немає місця для слів "не знаю" чи "не встигла". Звіти фінансового відділу мають бути перевірені й відсортовані строго за списками до чотирнадцятої нуль-нуль. Усі дзвінки від партнерів першої категорії — переадресовувати особисто мені. Ви щось ще хотіли, Ярова? Чи вже на старті виникають складнощі?

Він нарешті піднімає очі, відкидаючись на спинку шкіряного крісла, і я відчуваю, як серце робить божевільний перекид, а повітря намертво застрягає десь у гортані. Папка ледь не вислизає з моїх ослаблих рук.

Олександр Завадський. Генеральний директор і мій новий бос.

Господи, це ж він… Сашко…

Він дивиться на мене примруженим, пронизливим поглядом сталевих очей, у якому немає жодної краплі впізнавання. Лише холодна ділова оцінка та приховане роздратування затримкою.

Ще три тижні тому на весіллі моєї подруги цей самий чоловік був геть іншим. Тоді на ньому була злегка розстебнута сорочка, він щиро посміхався, подавав мені шампанське, огорнув такою увагою й теплом, що я, мов наївна дурепа, втратила пильність. Тоді я вперше в житті перебрала з алкоголем і припустилася катастрофічної помилки — опинилася з ним в одному ліжку. На світанку, згораючи від сорому за свій легковажний вчинок і розглядаючи його розслаблене уві сні обличчя, я тихо втекла. Випадкові зв'язки — це зовсім не про мене. Усі ці дні я тільки й сподівалася, що для такого багатого й вродливого ловеласа це була лише чергова ніч, про яку він ніколи не згадає.

І, схоже, так воно й є. Переді мною стоїть крижана брила. Жодної іскри спогадів про те, як ті самі руки, що зараз нервово крутять дорогу ручку, ніжно торкалися моєї шкіри.

— Ні, Олександре Володимировичу. Все зрозуміло, я працюю, — ледве видавлюю з себе, задкуючи. Поспіхом зачиняю важкі двері кабінету, щоб швидше сховатися від його нищівного погляду й власних панічних думок.

Тільки-но я осідаю в крісло за свій стіл у приймальній і намагаюся опанувати тремтіння в колінах, як двері з коридору рвучко розчиняються. Усередину входить високий брюнет із надзвичайно відкритою, майже хлоп'ячою посмішкою.

— Ого, бачу, мій брат уже влаштував тобі курс виживання з самого ранку? — сміється він, спираючись руками на мій стіл і співчутливо розглядаючи роздруківки, які я хаотично намагаюся зібрати докупи. — Ти бліда, наче привида побачила. Я Денис. Не зважай на Сашу, він у нас живе за графіком швейцарського годинника і вимагає того ж від усіх навколо.

— Аліна, — трохи розряджаючись від його несподіваної щирості, видихаю я. — Твій брат справді ду-у-же суворий.

— Це ще м'яко сказано! Якщо буде зовсім скрутно — клич на допомогу, я вмію нейтралізовувати його гнів, — грайливо підморгає Денис, залишаючи після себе шлейф позитиву, і легкою ходою прямує просто до пащі дракона — кабінету директора.

Увесь робочий день минає як у нескінченному стресовому калейдоскопі. Я з усіх сил намагаюся викластися на сотню відсотків: вчитуюсь у кожен рядок договорів, відповідаю на безперервні дзвінки, друкую кілометри документів. Олександр періодично виходить із кабінету, і щоразу в мене завмирає дихання. Він кидає жорсткі, лаконічні зауваження, сухо коригує кожну дрібницю і тримає мене в такій напрузі, що під вечір у скронях пульсує тупий біль. Але я радію хоча б тому, що між нами панує виключно непорушна ділова дистанція. Він не пам'ятає мене, і це на краще.

Годинник показує шосту вечора. Величезний офіс поступово порожніє, розмови стихають. Я з глибоким полегшенням видихаю, вимикаю монітор і збираю речі в сумочку. Залишилося тільки доїхати додому і впасти в ліжко.

І саме в цей момент, у гулкій тиші порожньої приймальні, мій мобільний вібрує. На екрані висвічується найрідніше ім'я: «Мама».

— Алло, мамусь? — щиро посміхаюся я, затискаючи телефон між вухом і плечем, щоб застебнути блискавку сумки. — Я вже закінчую, скоро буду вдома... Тобі купити щось по дорозі?

— Аліночко... — її голос звучить незвично тихо, зламано, з придушеними сльозами, які б'ють по моїх нервах гірше за електричний струм. — Мені тільки-но подзвонили з клініки. Прийшли результати повторних аналізів... Пухлина злоякісна, донечко. Лікар каже, операція потрібна терміново. Наступного тижня.

Світ навколо мене миттєво втрачає фарби, звужуючись до одного темного тунелю.

— Що?.. — ледь чутно шепочу я. Спираюся рукою на край холодного столу, бо ноги раптово стають ватними і відмовляються тримати тіло.

— Назвали суму, Аліно. Для нас вона просто космічна... Я не знаю, де нам узяти такі гроші, я просто не знаю...

Мамин плач на тому кінці дроту розриває мені серце. Офісна втома, страх перед босом і ганебні спогади зникають в одну мить. Їх змиває крижаний, нестерпний жах за життя моєї єдиної рідної людини. І приходить чітке усвідомлення: я маю знайти ці гроші, чого б мені це не вартувало.