Розділ 10. Бумеранг

Власов

Сидячи у своєму домашньому кабінеті, я дивився на тонкий екран планшета так, ніби він міг пояснити мені цю чортівню. На столі стояла склянка з віскі, до якої я так і не доторкнувся. Мій начальник служби безпеки, Макар, виконав наказ бездоганно і швидко. Як і завжди.

— Жодного збігу, Артуре Олександровичу, — голос Макара в телефоні півгодини тому звучав сухо і по-діловому. — За останні чотири місяці в області не зафіксовано жодної смертельної ДТП за участю студента, який би відповідав вашому опису. Я підняв зведення по всіх моргах і лікарнях. 

Вона бреше. Звісно, вона вкотре вже бреше. Я зробив глибокий вдих, відчуваючи, як пульсує жилка на скроні. Дівчинка вирішила пограти зі мною. Зі мною.

Я відкрив файл, який Макар надіслав слідом. Якщо історія з «чуйним студентом» виявилася фікцією, я наказав копнути її минуле до сьомого коліна. На екрані з'явилася копія свідоцтва про народження. Емілія. Але прізвище...

Мої пальці мимоволі стиснулися в кулак з такою силою, що кісточки побіліли. Прізвище, яке стояло в документах, не мало нічого спільного з тим, яке вона вказала в резюме.

Романчук. Дядько — Роман Романчук. Колишній власник компанії «Оріон-Буд». Тієї самої компанії, яку моя корпорація розчавила, розібрала на активи і поглинула. 

Я відкинувся на спинку шкіряного крісла і заплющив очі. Пазл склався, але картина, яку він утворив, викликала в мені глухий, темний сказ. Вона не просто дівчинка з вулиці, яка випадково завагітніла. Вона — племінниця мого ворога. 

І раптом та ніч у «Паласі» чотири місяці тому перестала здаватися мені магічною випадковістю. Що, як вона знала, хто я? Що, якщо вона вже була вагітна, і просто лягля під мене в барі, щоб потім викачувати гроші на лікування свого розбитого інсультом родича?

Або ще гірше... Що, якщо дитина дійсно моя, але вона дозволила мені доторкнутися до неї лише заради того, щоб підібратися ближче? Заради помсти.

Сумнів, як отрута, розтікався по венах. Я хотів, щоб ця дитина була моєю. Десь глибоко всередині, мій первісний інстинкт кричав, що вона носить мого спадкоємця. Але мій мозок казав інше: «Тебе розвели, Власов. Розвели, як хлопчиська».

Я схопив планшет, роздрукував єдиний аркуш паперу і попрямував до вітальні.
Емілія сиділа на дивані, підібравши під себе ноги. Вона виглядала такою крихкою, такою беззахисною, з цими своїми тінями під очима. Ну просто... ідеальна ілюзія.

Почувши мої кроки, вона напружилася, інстинктивно поклавши долоню на живіт. Цей жест... Він завжди бив мене під дих.

— Я зробив нам чай, — мій голос прозвучав напрочуд спокійно і навіть лагідно. Я поставив тацю на скляний столик перед нею. — Пий, Еміліє. Тобі не можна нервувати. Сорок вісім годин спокою, пам'ятаєш?

Вона недовірливо глянула на чашку, а потім на мене.

— Дякую. Я... я не хочу чаю.

Я сів навпроти, повільно закидаючи ногу на ногу.

— Знаєш, я довго думав про твою сьогоднішню розповідь. Про цього студента. Мені стало шкода, що дитина ростиме без батька. Як його звали?

Емілія здригнулася. Її пальці вчепилися в край пледа.

— Навіщо вам це, Артуре Олександровичу? Його більше немає.

— Але ж у нього було ім'я, — я нахилився трохи вперед, не зводячи з неї немиготливого погляду. — Яка машина його збила? Де він похований? Я хотів би відправити квіти. З поваги до жінки, яка працює на мене.

— Ви знущаєтесь, — вона різко підвелася, але я навіть не поворухнувся. Її очі блищали від гніву та паніки. — Припиніть цей допит! Я сказала вам правду. Ця дитина — його! Не ваша! Між нами нічого немає і бути не може, ви чуєте?! Я б ніколи не дозволила собі завагітніти від такого чоловіка, як ви!

Її слова мали б переконати мене. Вона кричала це з таким відчаєм, з такою переконливою ненавистю, що на мить я майже повірив. Але в моїй кишені лежав аркуш паперу.

— Ти знаєш, Еміліє, — мій голос впав до небезпечного шепоту, від якого повітря в кімнаті стало крижаним, — що обманювати мене — це як запустити бумеранг.

Я повільно підвівся. Я був вищим за неї, сильнішим, і зараз я дозволив своїй люті заповнити простір між нами. Вона інстинктивно зробила крок назад, але вперлася в спинку дивана.

— Ти все ще наполягаєш, що дитина від мертвого хлопця, і в тому барі була не ти?

— Так! — вигукнула вона, дивлячись на мене з викликом. — Це не ваша дитина!

— Чудово.

Я дістав з кишені складений аркуш і жбурнув його на столик між нами. Папір розгорнувся, демонструючи ксерокопію її справжніх документів та фотографію Романчука.

Емілія опустила погляд. Я бачив, як з її обличчя зникли всі барви. Вона стала білою, як крейда. Її губи розтулилися, але з них не вирвалося жодного звуку.

— ДНК-тест мені більше не потрібен, щоб зрозуміти, хто ти, — сказав я, нависаючи над нею. Мої руки стиснулися в кулаки, щоб не схопити її за плечі і не витрясти всю правду силою. — Емілія Романчук. Племінниця того самого банкрута.

Вона підняла на мене очі. У них був абсолютний, тваринний жах. Ілюзія розбилася на друзки.

— Артуре... я можу все пояснити... — прошепотіла вона безкровними губами.

— Пояснити що? — я гірко хмикнув, і цей звук був схожий на рик. — Як ти влаштувалася до мене, щоб шпигувати? Чи як ти вирішила повісити на мене чужого виродка, щоб оплатити борги свого дядечка?

— Він не виродок! — крикнула вона, закриваючи живіт обома руками.

— Тоді чий він?! — я вдарив кулаком по столу так, що чашки з чаєм підскочили і зі дзвоном розбилися, розливаючи гарячу рідину. — Ти лягла під мене в тому готелі заради помсти і грошей, чи ти просто ідеальна повія-шпигунка, яка розіграла всю цю виставу?!

Вона дивилася на мене широко розплющеними очима, по її щоках текли безмовні сльози. А я стояв, розриваючись між бажанням знищити її за брехню і дикою, неконтрольованою потребою притиснути її до себе, щоб змусити зізнатися, що ця дитина моя.