Розділ 3. Гра на межі

Вечір у місті за вікном перетворився на океан вогнів, але в нашому номері панувала напівтемрява. Ми працювали вже чотири години поспіль.

Власов як машина. Він не знає втоми, не відчуває голоду, не потребує перерв. Він ходив по кімнаті, диктуючи тези до завтрашньої зустрічі, а я ледве встигала за ним, стукаючи по клавішах ноутбука.

Моя спина нила. Поперек тягнуло так, ніби там прив'язали гирю. Схоже це наслідок вагітності, про який ніхто не попереджав. Я крадькома підклала під спину диванну подушку, сподіваючись, що він не помітить.

​— Стоп, — раптом сказав Артур, зупиняючись посеред кімнати.

Тиша, що настала після його голосу, здавалася дзвінкою.

— Ти коли востаннє їла? — запитав він, дивлячись на мої руки.

Я опустила очі. Пальці знову тремтіли. Рівень цукру в крові впав нижче плінтуса.

— В обід.

— Ти брешеш. Ти не з'їла ні шматка.
​Він підійшов до стаціонарного телефону і натиснув кнопку виклику рум-сервісу.
— Два стейки середнього просмажування. Овочі гриль. Салат... — він на секунду замислився, дивлячись на мене. — І щось солодке. Чізкейк. І чай з м'ятою.

​Він пам'ятав. Чорт забирай, він пам'ятав.
Тієї ночі, чотири місяці тому, після всього... ми замовили в номер саме чізкейк і м'ятний чай. Це був наш маленький, інтимний момент перед тим, як я втекла на світанку, залишивши його сплячим.

Я відчула, як щоки заливає гарячий рум'янець. Власов поклав слухавку і повільно повернувся до мене. Його погляд був важким та вивчаючим.

— Ти почервоніла. Чому?

— Тут душно, — випалила я, хапаючись за склянку з водою.

​Вечерю принесли через двадцять хвилин.
Запах смаженого м'яса, який ще вранці викликав би нудоту, зараз змусив мій шлунок жалібно заурчати. Я була голодна як вовк. Дитина вимагала їжі.

Ми їли мовчки. Тільки стукіт виделок об дорогий фарфор порушував тишу.
Я намагалася їсти повільно, аристократично, як вчила мама, але ледве стримувалася, щоб не накинутися на їжу.
Власов майже не торкнувся своєї порції. Він пив червоне вино  і спостерігав за мною.

​— Ти їси так, ніби тебе тиждень морили голодом, — зауважив він. У його голосі не було глузування, скоріше... дивна турбота, змішана з підозрою. — Тобі мало платять?

Я завмерла з виделкою біля рота.

— Мені вистачає. Просто... складний день.

— Складний день, — повторив він луною. — Ти дивна жінка. Одягаєшся як черниця, працюєш як віл, ховаєш очі, коли я дивлюся на тебе прямо. І при цьому...

​Він не договорив. Різко підвівся, обійшов стіл і став у мене за спиною. Я напружилася, відчуваючи його присутність кожною клітинкою шкіри. Він був занадто близько. Я відчувала тепло його тіла, запах терпкого пафуму. Він нахилився до мого вуха.

— При цьому ти пахнеш так, що я не можу зосередитися на контракті.

Моє серце пропустило удар.

— Це просто шампунь, — прошепотіла я, не сміючи поворухнутися.

— Ні, — його голос став нижчим, вібруючим. — Це не шампунь. Це запах жінки, яка чогось боїться. Або яка щось приховує.

​Його рука лягла на спинку мого стільця. Інша сперлася на стіл поруч із моєю тарілкою. Я опинилася в пастці між столом і його тілом.

— Подивися на мене.

Я повільно підняла голову. Він дивився на мене зверху вниз. Його очі потемніли, зіниці розширилися. У цьому погляді не було боса. Там був чоловік, який хотів. І який звик брати.

— Хто ти, Еміліє? — тихо запитав він. — Чому мені здається, що я знаю кожен вигин твого тіла, хоча ми знайомі лише місяць? Чому, коли я дивлюся на твої губи, у мене виникає дежавю?

​Я мала б відштовхнути його. Мала б нагадати про субординацію, про те, що він звільнить мене за найменший проступок.
Але моє тіло зрадило мене. Воно потягнулося до нього. Я пам'ятала його дотики. Пам'ятала, яким ніжним і водночас грубим він може бути. І найстрашніше, що я хотіла цього знову. Навіть знаючи, що він ворог.

​Він нахилився ще нижче. Його погляд упав на мої губи, потім опустився нижче... до вирізу блузки. І тут я згадала про груди. Вони налилися і стали чутливими через вагітність. Вони стали більшими, ніж були тоді.

Якщо він торкнеться... якщо він побачить...
​Паніка вдарила в голову холодним душем.
Я різко підвелася, ледве не перекинувши стілець. Власов відступив на крок, здивовано кліпнувши.

— Я... мені треба в вбиральню. Вибачте.

Я не чекала дозволу. Я просто втекла.
​Зачинившись у ванній кімнаті, я притулилася чолом до холодного дзеркала. Дихати...
З дзеркала на мене дивилася налякана дівчина з розширеними зіницями і розчервонілими щоками.

— Ти ідіотка, Еміліє, — прошепотіла я своєму відображенню. — Ти ледве не віддалася йому. Знову.

Я ввімкнула холодну воду і хлюпнула в обличчя. Він відчуває. Він як хижак, що відчуває здобич, але ще не бачить її. Його тягне до мене не просто хімія. Його тягне до нас. До дитини. Це якийсь первісний інстинкт.

​Я вийшла з ванної через десять хвилин, закутавшись у байдужість. Власов стояв на балконі, курив. Дим сигарети змішувався з нічним повітрям. Він не обернувся, коли я увійшла.

— Йди спати, Еміліє, — кинув він, не дивлячись на мене. Його голос звучав сухо і втомлено. — На сьогодні досить роботи.

— Добраніч, Артуре Олександровичу.

​Я зайшла до своєї спальні й клацнула замком. Потім підсунула під ручку стілець.
Дитячий вчинок, але мені так було спокійніше. Я лягла в величезне холодне ліжко, поклала руку на живіт.

— Пробач, малюк, — прошепотіла я в темряву. — Тато сьогодні трохи налякав маму, але ми впораємося.

За стіною було тихо. Але я знала, що він не спить. Я відчувала його присутність так само чітко, як биття власного серця.

Ранок почався не з будильника. Він почався з різкого поштовху зсередини, ніби моє тіло вирішило катапультувати шлунок. Я розплющила очі. Темрява. Четверта ранку? П'ята?

Кімната пливла перед очима, як карусель. Я зірвалася з ліжка, плутаючись у ковдрі, і ледве встигла добігти до ванної кімнати.
Впала на коліна перед унітазом, дякуючи богу за товсті килими, які глушили звук моїх кроків.