Розділ 2. Політ у прірву

Гроші зникли з мого рахунку за п'ять хвилин. Я стояла біля банкомату в обідню перерву, тремтячими пальцями вводячи реквізити клініки. Сорок тисяч гривень. Майже весь аванс, який Власов кинув мені.

«Транзакція успішна». Я видихнула. Тепер дядько отримає крапельниці, а борг за квартиру погашено на місяць вперед. Ми не опинимося на вулиці. Але ціна цього порятунку стояла переді мною у вигляді маленької дорожньої валізи, яку я пакувала о другій ночі.

​Що вдягнути у відрядження з мільярдером, коли твій гардероб складається з речей із розпродажів трирічної давнини? Я перебирала вішалки, і мене охоплювала паніка.

Ця сукня занадто коротка. Ця блузка просвічується. Ці штани... Я спробувала застібнути свої "щасливі" чорні брюки, в яких ходила на співбесіди. Блискавка дійшла до середини і застрягла. Я втягнула живіт, затримала подих, смикнула бігунок... і ґудзик із тріском відлетів, покотившись по підлозі. Я сіла на ліжко і закрила обличчя руками.

— Тільки не реви, — казала я собі. — Сльози шкодять дитині.

​Довелося імпровізувати. Широкі штани-палаццо, які раніше висіли на мені мішком, тепер сиділи ідеально на талії, не тиснучи на живіт. Подовжений жакет прикрив усе інше. Я виглядала стримано, професійно...І, сподіваюся не схоже, що вагітна.

​Ранок зустрів мене дощем і повідомленням від водія Власова: «Чекаю біля під'їзду. 10 хвилин».
Я поцілувала сплячого дядька в чоло, залишила записку Ліні з проханням купити продукти, гроші я перевела їй на карту, залишивши собі копійки і вийшла в сіру мряку.

​Чорний "Мерседес" виглядав на тлі нашої обшарпаної "хрущовки" як інопланетний корабель. Водій, мовчазний здоровань, забрав мою стару валізу. Мені стало соромно за її потерті кути, але я швидко прогнала це почуття. Сором — це розкіш, яку я не можу собі дозволити.

​В аеропорт ми їхали мовчки. Я молилася, щоб мене не знудило прямо в шкіряному салоні. Токсикоз сьогодні був особливо лютим, ніби відчував мій стрес. Я непомітно поклала до рота м'ятну цукерку, сподіваючись, що різкий запах автомобільного ароматизатора не спровокує шлунок.

​Власов чекав у VIP-терміналі. Він сидів у кріслі, переглядаючи планшет. Темно-синій костюм, ідеальна укладка, жодної зайвої емоції на обличчі. Коли я підійшла, він навіть не підвівся. Просто перевів погляд на годинник, а потім на мене.

— Ти вчасно. Дивно.

— Я ж ціную свій час і ваш, Артуре Олександровичу.

Він хмикнув, ковзнувши поглядом по моїй фігурі. Я інстинктивно запахнула жакет щільніше.

— Сподіваюся, ти взяла вечірню сукню? Завтра вечеря з партнерами. Дрес-код і все таке.

У мене всередині все обірвалося. Вечірня сукня? У мене була тільки одна, та сама, червона, в якій я... в якій ми... Я не могла її одягнути. Тільки не перед ним.

— Я... я взяла діловий костюм.

Власов закотив очі, ніби я сказала, що прийшла у піжамі.

— Боже, Еміліє. Ти їдеш представляти обличчя компанії, а не працювати в архіві. Купимо щось на місці. І запиши це на рахунок фірми. Не хочу, щоб ти виглядала бідно.

​Його слова влучили в ціль. Бо я і була бідною. Але я промовчала, лише кивнула.
​Ми йшли до літака. Я очікувала звичайний бізнес-клас, але на злітній смузі нас чекав невеликий приватний джет.

— Тільки ми? — вирвалося в мене.

— А ти хотіла взяти групу підтримки? — він піднявся трапом, не озираючись.

​Салон літака пахнув дорогою шкірою і кавою. Простору було мало. Два широких крісла навпроти одне одного, стіл між ними. Це означало, що наступні дві години я буду сидіти за півтора метра від батька своєї дитини, дивлячись йому в очі.

Ми злетіли. Щойно літак відірвався від землі, мій вестибулярний апарат, розхитаний гормонами, дав збій. Світ навколо поплив. До горла підкотив ком. Я зблідла, вчепившись пальцями в підлокітники так, що побіліли кісточки.
Тільки не зараз. Тільки не тут. Тут немає куди бігти.

​— Еміліє?

Голос Власова пролунав наче крізь вату.
Я не розплющувала очей, боячись, що якщо поворухнусь, то станеться щось страшне.

— Все гаразд, — прошепотіла я. — Просто... боюся літати.

Це була напівправда. Я відчула, як його рука торкнулася мого зап'ястя. Його пальці були сухими й гарячими. Він намацував пульс.

— У тебе серце калатає, як божевільне, — констатував він. Його голос звучав не стурбовано, а скоріше роздратовано. — Дихай глибше. Мені не треба, щоб ти зомліла тут.

​Він не відпустив моєї руки. Тримав, рахуючи удари. Цей дотик був тортурами. Він нагадував мені про ту ніч, коли ці руки торкалися мене зовсім інакше, і я різко висмикнула руку.

— Я в порядку, Артуре Олександровичу.

​Він здивовано підняв брову, але нічого не сказав. Повернувся до свого ноутбука.
Через півгодини стюардеса принесла обід.
Запах копченого лосося вдарив у ніс так сильно, що у мене перед очима потемніло. Шлунок скрутило спазмом.

— Я не голодна, — швидко сказала я, відсуваючи тарілку.

Власов, який саме нарізав стейк, зупинився.

— Я знаю, що ти нічого не їла на сніданок. Ти бліда. А тепер відмовляєшся від їжі.
Він відклав прибори і подивився на мене тим самим поглядом, яким сканував фінансові звіти — шукаючи невідповідності. — Ти на дієті? Чи, може, хвора?

— Просто не переношу рибу, — збрехала я. — Алергія.

​Він довго дивився на мене. Мені здалося, що він бачить мене наскрізь. Бачить моє брехливе серце, мій страх, моє маленьке таємне життя всередині.

— Дивна ти, Еміліє, — нарешті сказав він, повертаючись до їжі. — Дуже дивна. І мені це не подобається. Я люблю зрозумілі речі. 

​Я відвела погляд у ілюмінатор. Якби ти знав, Артуре, що відповідь на це питання зруйнує твоє ідеальне життя, ти б викинув мене з цього літака просто зараз.

​Через кілька хвилин ми приземлилися.
Літак торкнувся смуги, і я відчула полегшення. Але воно тривало рівно до моменту, поки ми не приїхали в готель.
На рецепції адміністраторка широко усміхнулася Власову.